Фелікс Австрія

Із сучасною українською літературою у мене якось не дуже складається. Усе або занадто депресивне (Україна на колінах, вороги понівечили нашу націю, історія повна страждань і крові...), або щось аж занадто випендрювальне, так, ніби автор з усіх сил намагається крикнути "Дивіться! Я ще й не так можу!". Тому сучукрліт (яке влучне скорочення) я зазвичай не читаю.

Але з усіх правил є винятки. Стала мені траплятися в різних рейтингах і відгуках книга "Фелікс Австрія", а тоді її ще й подарували мені на ДН (Всесвіт чуйний, як завше). Почала читати і перші сторінок 50 було то досить важко й тягнуче, хоч і не смертельно, на щастя. Але потім... Матінко, чому у нас так мало такої літератури? Ця книга жива, герої її живі, вони розмовляють з тобою вустами головної героїні, яка бачить усе так, як хоче…

С первых страниц книга может показаться нудной, тяжелой и не понятной, но стоит немного подождать и от нее невозможно оторваться. Автор смогла описать и Австро-Венгерскую империю и моду и правила жизни и историю нескольких людей. в процессе чтения отношение к героям очень меняется и к концу книги показываются истинные лица людей. Книга очень важна для чтения каждой женщине, она раскрывает присуще женщинам отдать себя всю во имя кого то, но к сожалению далеко не всегда это необходимо тому человеку которому отдаешь. В этом романе очень хорошо раскрыта тема "какая я несчастная и я всю жизнь все делала только для тебя". Книгу хочется читать медленно и вдумчиво, наслаждаться ею. Советую почитать всем кто еще не читал.

"Фелікс Австрія" - наче перший ковток прохолодної мінералки після важкого тренування. Мова неперевершена, ллється гірським свіжим струмком, відбивається музикою в серці. Хотілось, щоб книжка ніколи не закінчувалась! #бурундучихачитає

Ах, щаслива Австрія кінця ХІХ століття! Щасливий Станіславів! Тут вулицями гуляють прегарні панночки; вітрини магазинів завжди святково прикрашені і всередині мають все, що душа побажає; поважні єврейки продають рибу на ринку; в одному з будинків у центрі міста живе єпископ Станіславський (а в недалекому майбутньому - і митрополит) Андрей Шептицький... У такій атмосфері і відбуваються події роману. Хоча насправді - майже нічого не відбувається. Саме там і тоді живуть дві жінки - Аделя і Стефа - чиї життя переплелися так міцно, як стовбури дерев. Так, півкнижки я чекала, поки почнеться сюжет, масова частка якого в романі... ну, невелика, скажімо. Але читати все одно справжнє задоволення. Книжка - смачна, у найпрямішому сенсі цього слова, адже головна героїня, оповідачка - знана куховарка,…

Неоднозначна книга, як на мене. Історія двох жінок, Стефанії та Аделі, які сплелися між собою, як стовбури двох дерев, і нема від того користі ні одній, ні другій. Жодна з героїнь не викликає позитивних емоцій, але чи був у них вибір. Стефу змалку ростили як служницю, а Аделю - як господиню, то чи справедливо від них вимагати бути іншими. І, все-таки, читати було важко. Хотілося постійно стукнути по голові Аделю, щоб задумалася над тим, що робить, і Стефу, щоб втікала з того дома подалі. Кінець історії напевно такий, як і мав бути, і інший вихід навряд чи можна віднайти. Історія відбувається на фоні Австро-Угорської імперії початку ХХ століття, в атмосфері міста Станіслава (сучасний Івано-Франківськ). Але чомусь я не прониклась цією атмосферою. Багато опису вулиць, крамничок, їжі,…

Все мы наслышаны о том, что в тихому омуте черти водятся, а за благопристойными фасадами семейных жизней может скрываться такая роковая страсть и такой кромешный ужас, что ого-го. Потому с первого взгляда усмотреть что-то такое уж новое и необычное в этой истории не выйдет. Да, конечно, есть какие-то нюансы и особенности - усыновление гуттаперчевого мальчика, кулинарные таланты главной героини, профессия хозяина дома, - но все это не так существенно.

Но вот язык - он потрясающий. В него вплываешь, как в реку, катаешь на языке отдельные словечка, погружаешься в атмосферу книги именно благодаря тому, как она написана. И это прекрасно. Настолько прекрасно, что хочется читать автора снова и снова.

Конечно, умом понимаешь, что главная героиня Стефа не может говорить и думать ТАК, но в процессе…

Софья Андрухович "Феликс Австрия". Это - замечательный роман, сюжет которого не похож ни на что из того, что я ранее читала. Сложные и такие настоящие отношения между героями. Увлекательно и живо описана жизнь города Станиславова: люди, говорящие на разных языках, одежда, обычаи, праздники, здания, улицы, кухня и даже запахи. После прочтения книги хочется поехать туда и отыскать всё то, о чём упоминала автор. Но особое впечатление произвёл на меня язык, которым написана книга. Это было одновременно сложно и захватывающе - пытаться понять, откуда в украинский язык, а вернее в язык Станиславова, попало то или иное слово.

Цю книгу мені хотілося читати повільно, смакуючи кожне речення. Роман починається з опису життя міста на околицях Австро-Угорської імперії. Станіслав виглядає дійсно щасливим. Все в ньому дуже злагоджено та гармонійно. На такому щасливому фоні постають думки головної героїні. Спочатку ми бачимо бездоганну картину стосунків двох жінок. Головна героїня - Стефанія, з теплотою та любов'ю описує те, як вона опікує та дбає про доньку лікаря, який її колись прихістив та виростив як рідну. Але згодом ці стосунки перестають бути такими чарівними. Стефою нехтують і не звертають уваги на те, що вона робить. Її це ображає, але Стефа намагається не звертати уваги на образи, адже вона пообіцяла пану Ангеру, що буде служити його донці Аделі. Це, мабуть, найбільше дратувало в образі Стефанії. Сліпа віра…

Що слід робити з деревами, коли вони сплелися стовбурами? Чи виживуть вони одне без одного? На скільки близькими взагалі можуть бути панночка Аделя і прислуга Стефа? Чи все вони розповідають одна одній? Чи люблять одна одну взаємно, чи взаємно одна одній потрібні? Сумна історія повна лицемірства і самопожертви, хоча не завжди можна відділити одне від одного. Історія гідна хорошого режисера. Але мені чомусь не зайшла. Думаю, справа в самому тексті, в атмосфері Австро-Угорщини початку ХХ століття, яку автор намагалася передати всіма можливими діалектизмами і своєрідним стилем, так щоб треба було продиратись крізь слова, постійно заглядати у примітки. Кіно, напевно би, зайшло краще. Особливо якщо б в нього був хороших художник по костюмах.

ні, головний смисл книжки, звісно, зрозумілий - бачимо, що хочемо бачити, чуємо, що хочемо чути... живемо у власних мріях, припущеннях, бажаннях... проти цього не попреш - так часто в житті і є.

але для мене це не книжка. не залишилось "осаду". після прочитання залишилось враження хорошої газетної статті. оце й усього. така собі життєва історія 100-літньої давності. (при цьому "історії" в прямому смислі слова в книжці мало) прочитала за 4 години,.. читається легко (можливо, саме тому. що книжка не складна і якогось особливого "навантаження" для мізків не несе), це було читання "від нічого робити" (чекала трансфер), тому власне думаю, що я всього ЛИШЕ "вбила час"