Левиафан

ох и затянул меня Акунин и Фандорин, первоначально не было так интересно, после "Турецкого гамбита" решила добить эту серию. Читаю дома, на работе, в дороге.

1878 рік. Жахливе вбивство сколихнуло Париж! В особняку відомого колекціонера містера Літтлбі опинилося 10 трупів. Померлими є домашні робітники дому та їхні неповнолітні діти. В своєму кабінеті знайдено тіло господаря маєтку. На місці злочину виявлено важливий доказ - золоту емблему з морського лайнера "Левіафан", яка може належати лише його пасажиру... ⠀ Інспектор поліції Ґош опиняється на кораблі-мрії і мусить знайти вбивцю, котрий має намір відплисти ближнім рейсом. ⠀ Історія нагадувала книгу "Вбивство в Східному експресі" - замкнене коло підозрюваних, слідство ведеться в межах транспорту, особисті риси Ераста Фандоріна ніби змальовано з Еркюля Пуаро - спостережливість, ерудованість, такий само "вау" ефект аналізу рис характерів пасажирів... ⠀ З персонажів мені сподобався лише…

Это третья попытка подружиться с Акуниным и Фандориным. Сначала я безуспешно пыталась прочесть скучную Азазель (бросила), потом был динамичный, но не в моем вкусе Просто Маса (бросила), и вот третья книга, которую я закончила, хотя уже на середине поняла, что зря взялась. Я ни на секунду не поверила в эту историю, она какая-то притянутая за уши, совпадения одно на другом. Как бразильский сериал, вдруг и родственники находятся, и знаменитый преступник вот тут, прямо на корабле (это мог себе позволить Гастон Леру, но я не ожидала такой простой интриги от современного автора). Убийцу я разгадала сразу как только ее ввели в сюжет, это настолько очевидно, что я расстроилась, думала, что меня запутывают. Преступление притянуто за уши, чтобы поместить всех на корабль. Платок не нужно было…