Душница. Время выбирать

Зумисне залишала цю книгу на ці дні - коли ті, хто більше не з нами, наближаються до нашого світу, а ми частіше згадуємо про них. Бо одразу було зрозуміло, що ця книга - про пам’ять і зв’язок поколінь. Це історія хлопчика-підлітка, який живе в суспільстві, де дуже специфічно турбуються про померлих родичів - їхні душі поміщають у повітряні кульки й носять із собою усюди. Начебто так дбають про них. Насправді більше схоже на моду, у повісті навіть є моменти, де герої відверто хизуються - красивішими кульками, тим, що чують (а часто це неправда) голос своєї кульки. Та й поява завжди і всюди з кулькою, складання курикулумів (історій-спогадів про померлого) - виявляються зовсім не запорукою пам’ятання. Направду виходить, що ніхто ніколи не згадує про те, якою була та людина... А ще - людина…

В чём фундамент любой религии? Кто сказал «в существовании божественного абсолюта» — садитесь, два. Этот фундамент заключается в постулате о том, что человек наделён бессмертной1 душой. Если дело обстоит не так, то любые вопросы о божественных сущностях и их свойствах просто-напросто не нуждаются в рассмотрении. За полной ненадобностью.

В мире этой книги человек наделён душой совершенно точно. Сие есть очевидный и элементарно доказуемый факт: душу умершего здесь умеют неким способом улавливать и помещать в хранилище типа воздушного шарика. И с ней в этом шарике можно даже пообщаться — ну, правда, чтобы расслышать ответ, нужно быть чувствительной натурой, здесь проще всего детям. И обычай соответствующий: как кто-нибудь умирает либо гибнет, так его близкий родственник-ребёнок некоторое…

На книгу "Душниця" автора Володимира Арєнєва натрапив випадково у книгарні. Обкладинка та анотація зацікавили достатньо, щоб придбати її. Та й ще й український автор, журналіст і критик.

Ідея, яку автор описує в книзі, досить цікава, я б навіть сказав доволі містична. Смерть... Це невідоме, непередбачуване поняття, яке завжди несло якусь таємничість, містичність впродовж усієї історії людства. Уявіть, що після смерті ваша душа попадає у спеціальний мішечок, добровільно, де буде знаходитися вічність. А коли через невідомі причини вона не запроторена у цю в'язницю, то душа піднімається вверх, до небес. Звичайно, хочеться думати так. Але люди, які дуже схожі на нас, так не думають. Тому зверху, над містом, висять душолови, які затримують їх усіх після смерті. Далі те саме, душу запроторюють…

Чем дальше читал я эту повесть, тем отчетливее проступала мысль: "душница" — это производное от глагола "душить". Или от "душегубка". Это же надо — заключить душу мыслящего человека в непроницаемый мешок! Резиновый, кожаный, полиэтиленовый, информационный — неважно. Обречь сознание на невыносимую, вечную пытку, перед которой, на мой взгляд, бледнеют все муки ада! Там, в повести, есть сценка с празднованием дня рождения недавно умершего малыша. Который непрерывно плачет, захлебываясь рыданиями. Он страшно напуган, он не понимает, что случилось, что творится вокруг. Его невероятно жаль, до слез... Не знаю, такой мощной эмоциональной затрещины я не получал уже давным-давно (если вообще получал)! А сознания взрослых сапиенсов, засунутых в мешок? Да что там говорить... Вообще-то, вся…