Хазяїн (сборник)

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того…

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

Це було дійсно весело. Яскраві персонажі, жива мова, і сенс у цьому творі було вкладено. Але це дуже легко і моментами смішно читати. Історія про те, як Мартин Боруля, котрого признали "уродзоним дворянином", тобто шляхтичем з діда-прадіда, який може панувати, із своєю самооцінкою, яка тепер була вища за дзвіницю, усім жити не давав. А почалась його обсесія дворянством з того, що інший пан-дворянин сказав, що Мартин - "бидло", а син його "теля". А тому фраза

"О! То я, виходить, не бидло, і син мій - не теля"

належить саме Мартину Борулі, який каже це повіреному, який працює в той час над апеляцією, і для підтвердження цього Мартин розмахує папірцем, де написано, що було встановлено, що він - дворянин. Саме звідси починається твір. Паралельно "одворяненню" родини йде лінія кохання Марисі…

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші…

Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести…

Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не…

Якщо характеризувати цю п’єсу якоюсь із її цитат, то, головним чином, можна винести на розгляд таку:

«Воюющий мечем от меча гибнеть. Хазяйство – його меч, від нього й смерть. Так мусить бути, і не варт сперечатись!»

Написана живою, хай з усіма її недоліками, мовою, яка, як я думаю, зрозуміла читачам, дана комедія викриває усю дивину тогочасного суспільства і моральний його розпад та жагу до самознищення. Ця жага виявляється у всьому тому, що заборонено народною мораллю. Складений із окремих випадків нібито комедійний твір умить стає мозаїкою людських страждань і падіння суспільства.

Цікаво, що автор вбачає проблему (через що його творчий доробок дуже схожий за сюжетними стовпами) у розбагатілому селянстві, яке бажає відірватись від коріння, аби заробити якомога більше. Іноді…

Приступати до рецензування даної книги особисто мені аж надто важко: вражень особливих майже нема, як цікавих чи гостросюжетних моментів, надто прісні персонажі тощо. Проте не поділитися своїми враженнями ще важче, тому із двох лих я обрав менше.

Що ж, не стану лукавити, це не перше моє знайомству з “корифеєм”, друге, але ж таке, як то кажуть, ні риба, ні м'ясо. І знов трагікомедія. Де комедійного знайти важкувато,хіба декілька фраз, які лише можна притягти за вуха. Трагічного... Гм. Теж не легко. Так от, я вже перейшов до заперечення жанру класичного твору...

Ідея зрозуміла повинна бути будь-кому, я вважаю, проте краще ще раз її повторити. Тобілевич мав на меті показати, що не слід пнутися у різні титули і величатися родоводом, а лише працею стати, можливо, вище, сильніше, достойніше…

Как уже было ранее сказано, это произведение входило в список литературы за 10 класс... Наверное, если бы не мой преподаватель, эта книга прошла бы мимо меня.

Главный герой на протяжении всей истории не вызывает никаких чувств кроме жалости и презрения. Ради титула пана он готов пойти на все: рассорится со всеми родственниками и семьей, выдать дочь замуж за не любимого человека ( когда она любит сына их хорошего друга ), во всю пытаться привить своей жене и дочери панские манеры и даже сына впихнул в земский суд. А когда все его мечты рухнули и ему отказали в панстве, бедный мужик чуть не умер...

Произведение очень жизненное, но все же у Мольера лучше и легче получилось донести смысл, что каждый должен понимать где его место, и что худая корова, еще не газель...