Вічник

«Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків.»

Ота всім відома істина, що людина може витерпіти рівно стільки, скільки дає їй бог, мені ніколи не подобалась. Є у ній щось неправильне, нерівномірне. І роман «Вічник» тому підтвердження.

Андрій Ворон - старець, що переступив межу століття, фігура вигадана. Але це збірний образ українця, що багато чого пережив і бачив на своєму довгому віку. І тепер, на схилі літ, він має що сказати потомкам. Ні, він не повчає, він просто розказує історію свого життя, історію…

Книга насичена діалектизмами і рідковживаними слівцями, причому вас не врятує навіть чотирьохсторінковий «словарик» наприкінці книги — гуглити доведеться ледь не через кожні декілька абзаців.

По сюжету це класична робінзонада, тільки в українських реаліях автор мав можливість закинути героя в ліс, а не на острів. Друга половина книги стає настільки динамічною, що особисто для мене це доказ того, що Андрій Ворон (104-річний старець) — фігура вигадана.

Очевидно, нашим людям в якийсь момент стало не вистачати таких всеохопних інструкцій щодо українського життя, і автор вчасно їх написав. Багато порад та настанов дійсно мають сенс ("Будь собою", "Все, що є природним — красиве", "Немає нічого понад людяність", "Дослухайся до свого серця"), але таку книгу все ж таки варто читати із великою…

Важко мені давалася ця книга. Дуже багато часу пішло на те, щоб дочитати її: читала близько 50 сторінок в день. Але це не та книга яку можна прочитати за ніч, тоді просто неможливо зрозуміти всю її суть і глибину, відчути те, що хотів донести автор. Це книга-потрясіння.«Вічник» – Книга з великої літери. Справжня якісна українська література, якісно нового рівня. Дивовижно, але ніде в книзі ви не відчуєте особистого відношення автора до подій, це – як документалістика. «Це не просто опис виняткової долі незвичайної людини. Це подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду? Це письмо допоможе віднайти себе й укріпитись у великому переході з нічого у щось» (Мирослав Дочинець). Тримаймося здорового глузду, поважаймо життя за нами предки, вони…

Если Вы знаете украинский, читайте. Это безоговорочный штамп «обязательно к прочтению». Не потому что книга гениальная или уникальная, а потому что это первая действительно украинская книга, которую я прочитала за долгое время. Кстати, именно поэтому я ничего не могу сказать о русском переводе. Это очень сложный текст, я бы не смогла его достойно перевести, а сам русский вариант, гуляющий по Сети, в глаза не видела, но абсолютно уверена, что это уже другая книга. Что я могу сказать о том, чего не читала? Во избежание непонимания: я пишу по-русски, потому что это мой родной язык. Но сейчас я пищу отзыв на книгу, написанную о моей родной стране. Противоречия здесь нет, не ищите. В романе намешано мёда с дегтем едва ли не в равных количествах – и это, кстати, делает книгу живой, дышащей. Я…

Історія життя... Історія людини, яку люди зробили вигнанцем... Історія, яка запросто могла статись з кожним у роки війни. Вічник описує не тільки своє життя, пригоди, поневіряння , але і ділиться досвідом з читачем. Відкриває істини та досвід набутий протягом всього життя... і робить це настільки просто ніби це звичайні речі... У мене часто виникало питання, а не будь так, не стань би вигнанцем, став би він тим ким був, дійшов би до тих істин і як склалось би його життя... Історія читається як пригодницький роман, автор переносить нас то у минуле, то у своє сьогодення, чередуючи це життєвими мудростями... колоритна закарпатська мова робить цю розповідь особливою, така собі ізюминка автора... Час затрачений на прочитання не буде марно втраченим... побільше би таких правдивих, щирих,…