Оповідання

Перша рецензія українською на цьому ресурсі. Це пам’ятно. Перший відгук на твори, які я мала прочитати давно, дуже давно - як не в школі, то в інституті, щонайменше 5 років тому. Я тікала, але твори та Грінченко мене все ж наздогнали. Я рада, що вони не зробили цього раніше. Я б не отримала такої насолоди, і не скупалася б в мовному океані. Твори просто прорізані українськістю, у кожній оповідці можна знайти щонайменше з 3 власне етнічних, автентичних українських символів. І це не дуже вишукуючи. Щось близьке, щось рідне, що відштовхувало в школі.

Історії викликають прикрість, відгукуються, та абсолютно легко відшукуються паралелі з сучасністю. А скільки років пройшло...

Каторжна. Наскільки важко бути одній нелюбій дитині. Весь час читаючи, я поірвнювала оповідку з народними казками, та хоча б з тою російською "Василісою", де мати, помираючи, дала дівчині ляльку, що виступала протягом "казковго квесту" провідником, помічником... Такою могла б стати калина, але й тієї позбавили дівчини. Хотіла Дорія віддати любов хоч найменшим, та не приймали її. Неймовірно соціально гостра оповідка про те, як суспільство, починаючи з мікросоціуму, не лише не дає любові, а й не приймає, відкидає взагалі їх наявність у дитини, провокуючи саме таку реакцію та поведінку, а потім ще й звинувачує дитину у якості "кінцевого продукту".

Батько та дочка. Напротивагу показує зовсім іншу сімейну ситуацію, залишаючи багато матеріалу для аналізу. Але якість стосунку, температура, віддача, особистісне зростання - вони просто відчуваються на рівні матерії.

Екзамен та Олеся, що знайомі ще зі школи. Проте будучи прочитаними у ранньому шкільному віці, до сьогодні були для мене безавторськими. "Екзамен"... Щось характерне є в тому екзаменаторові, характерне для сучасників. І це не може лишати спокійним, і має викликати душевний бунт... Має. Але не викликає. Щодо "Олесі", то у моїй свідомості вона постає твором для ідеологічної пропаганди, якій так легко піддаються хлопаки і дівчата 5-6 класів. Цікаво, чи у кожного народу є своя історія про "Сусаніна"?

Украла. От хто б думав, що я, доросла жінка, їхатиму в метро, і плакатиму, читаючи закінчення оповідки, співпереживаючи і дитині, і її класу ,і мудрому вчителеві...

Дзвоник. Колонія. Шори. Безвихідь. Параліч. Моральний та фізичний, душевний. Це прес системи, рамок, коли навіть для самогубства треба просити дозволу. Коли ідентифікуєш себе на певному рівні з колодязем, і неможливість смерті підштовхує до тяжкої хвороби, і позбавляє останньої волі. Це повна віктимізація веселої дівчини метафоричним бездушним об’єктом, що видається сильнішим, надмогутнім, вищим.

Обірвано, хаотично, але це мої враження.