5

Трапляються книжки, що можуть змусити вас вищати від захвату. Вони прекрасні всім – змістом, оформленням, викладенням матеріалу, любов’ю видавця, що дається взнаки в елегантних і таких важливих дрібницях. А коли це видання ще й для дітей – хоча, власне, не так для, як із турботою про, адже цей текст спілкуватиметься з малими читачами опосередковано, пройшовши крізь фільтр батьківського сприйняття, – слів просто не лишається, а лише протяжні захоплені вигуки. Втім, спробую все-таки сказати кілька розважливо-стриманих речень про книжку Франсуази Барб-Ґалль «Як розмовляти з дітьми про мистецтво», що торік вийшла в Україні у «Видавництві Старого Лева».

Як говорити з дітлахами про прекрасне? Питання, що не одного дорослого здатне ввігнати у ступор. Пояснюючи зрозумілою мовою складні речі, авторка пропонує стратегію, в основі якої – повага й задоволення. Власне в назві книжки звучить «розмовляти»: не «розповідати про», не «вчити розуміти», а саме розмовляти. Паритетний діалог, і ніяк інакше. Смирення і відкритість усіх учасників процесу сприйняття краси. Зокрема, розділ, де у формі запитань-відповідей розкриваються головні поняття, течії, образи, тобто інструментарій, без якого не обійтися, називається «Ми маємо право чогось не знати» (декого, напевно, це шокує). До слова, там містяться запитання, які поставила б переважна більшість дорослих людей – приміром, чому деякі твори такі дорогі, чому сучасне мистецтво величають саме так, адже це «казна-що», навколо чого стільки галасу, бо ж «так і дитя намалює» тощо. А в розділі «Картини для огляду» можуть трапитися й несподівані речі: візьмімо, до прикладу, «Сніданок» Клода Моне. «Про що ж ця картина?» – запитує уявна дитина, і уявний дорослий відповідає їй: «Ні про що, і якраз цього прагнув Моне: показати ту мить, коли все добре, коли нічого особливого не відбувається». Погодьтеся, це сміливо – сказати, що полотно «ні про що». Ми маємо право чогось не знати, як і право дізнатися більше, про що письменниця подбала, розмістивши в кінці книжки список рекомендованої літератури, що теж «написана простими словами». Своєю чергою, видавництво якнайдоречніше відвело десяток останніх аркушів для читацьких нотаток. Варто відзначити просто чудове оформлення «ВСЛ» – це саме той випадок, коли перше враження найправдивіше. Пригадую, коли кілька разів читала цю книжку в метро, ловила чи не кожну зацікавлену пару очей, що прикипали до обкладинки. Що й казати, адже та зачарувала саму Барб-Ґалль: авторка на презентації у «Книжковому Арсеналі» зауважила, що кращого варіанту (Джексон Поллок «Номер 3. Тигр») годі було знайти. А ще пані Франсуаза була приємно вражена кількістю людей, які прийшли послухати її та взяти автограф.

Задоволення й ненав’язування – ось ключ, як успішно ознайомити малюків із творами мистецтва й пробудити зацікавлення. У розділі «Вдалий початок» натрапимо на вельми неочікувані, особливо для нашого простору, поради. Приміром, не йти з дитиною в музей, коли надворі дощова погода, щоб відвідини асоціювалися в неї зі святом, а не з похмурою дниною, мокрими парасолями й натовпом таких самих родин. Не затягувати походу, не заважати малюкові постовбичити біля певної картини скільки заманеться, не казати, як «треба розуміти» полотно, а на рівних обмінятися враженнями. Неодмінно відвідати кафе в музеї чи поблизу, щоб «вихід у світ» був повноцінним.

Для огляду авторка вибрала тридцять картин – здебільшого це європейська класика від Середньовіччя до сучасності. За деякими винятками («Мона Ліза»), шедеври ці не такі розкручені у варіаціях поп-арту, як їхні більш відомі «колеги». Прикметно, що полотна доволі складні, такі, що можуть резонувати далеко не зі всіма глядачами, – тим паче зростає охота вміти поспілкуватися про них із дитиною. Запитання письменниця пропонує умовно поділити за три категорії за віком: від 5 до 7, від 8 до 10 і від 11 до 13 років і більше. Як на мене, логіка розмови змінюється дуже вдало – від того, що малюк бачить на картині, до контексту, в якому вона створювалася, обставин життя митця й подробиць його біографії. Наприклад, коментар про Ван Гога може спонукати дитину прислухатися до власного покликання й шукати «сродної праці», що надзвичайно важливо. Треба сказати, спілкування описане не лише у форматі «запитання–відповідь»: репліка уявного дорослого часто йде за дитячим вигуком чи фразою, кинутою мовби в нікуди («Це моряк!» або «Усе таке гостре»), тобто читач поступово втягується у невимушену атмосферу правдиво відтвореної розмови з молодшим співглядачем. Себе легко, та й приємно, уявити на місці кожного з учасників діалогу, щоб по-різному пережити свіжість відкриття. Адже будьте готові, що не раз бачені полотна розкриються по-новому навіть перед вибагливим поціновувачем. В інформаційному плані все збалансовано, переобтяження не відчувається, так само як і спрощення. Що направду прихиляє – ніяких остаточних визначень або «правильних» трактувань. Міркування про картину часто закінчуються трикрапкою, провокують продовжувати потік образів чи доповнювати його, адже говорити про мистецтво можна без кінця. Настрій твору підказує напрямок роздумів, заохочує шукати асоціації та порівняння, зокрема із сучасними явищами, які можна побачити щодня й зовсім не в музеї (на кшталт реклами), що є величезним плюсом: малюк неодмінно упізнає якийсь елемент поп-культури, і дистанція між дитиною і на позір далеким від її сприйняття світовим шедевром скоротиться. Є і смішні коментарі – навіщо обтяжлива серйозність? Часто певна думка уявного дорослого про картину повторюється впродовж обговорення (що природно у спілкуванні з малечею): авторка ніби натякає, на чому варто зробити акцент. Із деякими інтерпретаціями хочеться посперечатися – то й будь ласка, усі вільні у своєму баченні, бо ж рупор істини нікому не належить. Загалом, прочитавши розмову щодо якогось полотна, відчуваєш, що тепер розумієш його повніше й глибше, збагачуєшся контекстом, насолоджуєшся деталями, звертаєш увагу на досі непомітні речі. І найголовніше – починаєш думати, адже процес після правильного поштовху запущено, оптику налаштовано, і власні напіввиразні відчуття, навіяні картиною, усвідомлюються й оприявнюються через формальні засоби, використані художником.

Коли я зачаровано блукала залами Будапештського художнього музею, зненацька в одному з них побачила групу малюків (років по 8 щонайбільше), які сиділи на підлозі біля одного полотна й уважно слухали вчительку, а відтак повиймали своє творче приладдя й узялися малювати. Не знаю, яке в них було завдання, але, певно, дуже цікаве, бо ніхто з малих не бешкетував, не скиглив і вочевидь не нудьгував. І ця сцена лишилася в пам’яті на рівні з шедеврами Родена й Рафаеля. На жаль, у музеях України мені ще не довелося натрапити на щось подібне (буду рада почути, що помиляюся) – а як би посприяли якісним зрушенням у цьому плані видання на зразок Барб-Ґалль! І як би праглося подібних книжок з інших видів мистецтва. (Тут хочеться згадати «Абетку», що вийшла у видавництві «Основи» 2013 року, проілюстровану репродукціями творів із фондів Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, – сподіваймося, це добрий початок). Адже годі переоцінити важливість естетичного виховання, уміння бачити прекрасне в усьому, що довкола. Тренувати око й душу, відкриваючи в собі, за Франсуазою Барб-Ґалль, власний спосіб бачення, і вчити цього дитину – звісно, не означає стовідсоткової гарантії, але значно знижує імовірність, що малюк виросте тітушкою чи сепаратистом. Є хороший вислів: «Усі думають про те, яку планету ми залишимо своїм дітям, але ніхто не замислюється, яких дітей ми залишимо планеті». Тож є добра нагода почати, і розмови про мистецтво – чи не найвдаліший старт.