Рецензии на книги издательства «Літературна агенція "Піраміда"»

Місце, де можна знайти абсолютний захист, чи існує воно?
Писар Східних Воріт відчиняє двері кожному, хто потребує його, Писар Західних Воріт зачиняє двері за кожним, хто віднайшов у собі силу повернутись знову у світ людей: Антон і Яків, як перша і остання літери абетки, з якої складається мова віри, надії й любові.
Вона зрозуміла тим, хто мешкає у Притулку, вона може стати зрозумілою і тобі.
Формула порятунку, метафора освіченого серця - тобі є над чим замислитись, якщо ти ще не розучився цього робити.
Втім, два романи-утопії лавреата Шевченківської премії Галини Пагутяк можна просто читати й інакше, по-своєму, і в цьому приваба справжньої прози.
А що робити людині, коли рідна земля стає для неї гіркою?
Про це розмірковує письменниця в містерії «Гіркі землі».

Схема Притулку в цій історії відомого автора насправді нескладна: Писар Східних Воріт відчиняє двері кожному беззахисному волоцюзі, Писар Західних Воріт зачиняє двері за тим, хто знайшов у собі сили повернутися у світ людей. Брама знаходяться на межі життя і між ними людина мала б заспокоїтися, усвідомивши абсурдність існування. Тому місцеві жителі звикають не боятися світу за стінами богадільні, а любити його так, що вимагають виходу на арену боротьби за виживання, для якої вони власне і народжені. Хоча іноді автор так не вважає, їй "знайти Притулок – доля, а вийти з нього – порив, іноді стихійний", а не така сама доля, підпорядкована законам Всесвіту.

Не дивно, що деякі герої вважають, що Бога у Притулку немає, бо він там не потрібний. Зате хоч у раю, хоч у пеклі завжди потрібні службовці, тому головний герой роману Яків – слуга, який провітрює Притулок, відкриваючи Західні Ворота, а десь далеко його колега Антон прочиняє Східні. Антон і Яків – перша та остання літери алфавіту, а між ними – Євтихій та Нестор, Філемон та Бавкіда, Ісидор та Марфа, а також половина букваря, знищеного численними комісіями з правопису. У другій його половині – Сава та Петро, Симеон та індіанець Джо, який явно прийшов із відомого твору Марка Твена. Там він помер біля воріт, які не зміг відчинити, а тут живе і навіть пророкує людям долю. Як добре, що всі ми хоч трохи читали в дитинстві класику світової літератури, інакше звідки виникли б наші паперові світи?

⠀
Що ми знаємо про людей, що живуть за стіною? Святкуємо разом, вітаємося в коридорі, чи навіть не знаємо хто там живе? А що ми думаємо про бабусь під під'їздом, підлітків, що гомонять на сходових клітинах? Про тих, у кого щовечора гримить посуд і чуються крики та плач? Хто та чудова пара, що так красиво та інтелігентно поводиться на людях? Насправді ми бачимо тільки те що нам показують, але зовсім не знаємо, що відбувається у їх квартирах як тільки зачиняються двері.
⠀
Збірка оповідань, назви яких слугують номери квартир, являються історіями написаними різними авторками з об'єднаною темою сусідства. Кожна з них являється певним етапом життя сім'ї, де трапляється переломний момент їхнього життя. Це і нещасливе кохання, і непорозуміння між дітьми та батьками, помилки минулого, що тепер проявилися.
⠀
Насправді кожній сім'ї щиро хочеться співчувати. Здається, їхні історії такі буденні та звичні, що й немає чого розуміти, але водночас вони лякають реалістичністю. Прочитавши збірку ви отримаєте післясмак розуміння, що таке траплялося уже зі знайомими, друзями, вами чи й вашими сусідами. А можливо, такі історії ви вже бачили у різних ток-шоу на ТВ.
⠀
Дуже сподобалося те, що не зважаючи на збірну авторських робіт усі вони написані в однаковому стилі та зливаються в цілісну книгу. Легко можна подумати, що написані однією людиною. Книга по собі залишила найкращі враження, з нотою ностальгії. Рекомендую читачам усіх жанрів.
⠀

Корній, здавалося б звичайний хлопчина. Хіба що очі його незвичайні, вони змінюють колір, були карі та враз, і вони чорні. Він веде самий звичайний спосіб життя, проводить багато часу із найліпшим другом — Яремою, допомагає родичу тата... Як і звичайні люди, однак він не такий.

   Без власної згоди, він став дияволом. Та завдяки цьому він дізнався більше про закони життя, демонів, ангелів та любов і дружбу.

   Ця історія розповість про справжню дружбу, постійну спокусу та і про людину загалом.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

   Від себе хочу сказати велечазне дякую Роксані за таку чудову книгу❤️✨ З перших сторінок мене поглинула ця історія. Через два дні книга була прочитана. Мабуть, це перша книга, яка залишила після себе таке чудове враження. В мене не було сил відірватися від книги, було дуже цікаво що ж буде далі. А також, це перша книга через яку на очі навернулись сльози.

   Усі хто любить читати книжки, наполегливо раджу прочитати цю книгу, ви не пошкодуєте та залишитесь в приємному здивуванні.

Розмови з котами, дружба між демоном та анлелом і фемінізм. А ще Львів та відьми. І можливо брехня.

Я не мала уявлення, про що ця книга, що в ній особливого і взагалі що воно таке.
Це розвіялось тієї ж секунди, коли я взяла цю мініатюрну книгу з красивим шрифтом в свої руки. Поки я особисто не побачила цю красу. Це було приємно. Душевно в особливості.

Кого ж ми маємо? Гарного хлопця з не менш гарним очима - ой, це про Корнія. Милого, розумного і дуже закритого до нових друзів - Ярему. Демона, а за сумісництвом паскудника - Сітрі. Милу даму серця Корнія, яка нічого з вище названого не змогла реалізувати - Йордану.

Почну маленьку історію з того, що стало переломним моментом в житті Корнія та його найкращого друга.
"До" і "Після" - це смерть пана Твардовського, дядька Корнія. Заможний і доволі уже в літах чолов'яга, який одразу сказав, що маєток по спадщині Корніїв. Це очевидно. Так от. Він помирає. Але щось він не доказує племіничкові. Хоча якраз цю частину історію бере на себе великодушний Сітрі, наш демон. А Корній теж непросто студент історичного. А синок самого Люцифера. Цікаво, правда ж?
Ярема непокоється. І ой, як правильно робить.

От і залишилась в нас одна Йордана. А хто вона і що ця пана робить - я не розкажу. Не хочу своєю думкою про неї спаскудити вашу думку. Так от. Улюблений персонаж - це Корній. А так як з ним в пару є Ярема, то і сонечко Ярема.
Ще Сітрі чоткий і дуже підлий, ну як для мене відбирали. Люблю його розповіді і подорожі в 1911 рік. Він би був непоганим вчителем міфології/історії. Ну а що. Демонам ж треба заробляти на буття в цьому світі.

Я в захваті. Ні грама не розчарована. Ні де не провисав сюжет, ну як мені здалось. Все так, як мені подобається. Тонкий гумор, відсилки до різнтх гострих тем і такі улюблені для мене виклики.
Я не ставила стікерів. Ця книга - це один суцільний стікер.
От так.

Очень хорошее произведение, которое показывает, что люди, которых считают психически-нездоровыми, на самом деле понимают больше , нежели те, которые считаются "нормальными". Все привыкли к стандарту, что если ты ведёшь себя как все, не выделяешься из толпы- значит ты здоровый и нормальный человек. Если же наоборот- странный и "не сповна розуму", как наша главная героиня Даруся.
События разворачиваются в 1970-х годах в период советской власти, когда тебя ущемляют со всех сторон. Основным моментом истории есть то, что Даруся выдала своего отца, который отдал "колгоспные" продукты членам УПА (за что неслось наказание) за леденец. Тогда она ещё не понимала в свои 10 лет, что в некоторых случаях нужно промолчать, и к чему же тогда привели её слова. После её мать умерла, и как я понимаю, после таковой травмы она якобы онемела, и когда речь начинает заходить о сладостях, её голова не выдерживает, и она начинает страдать от сумасшедших болей. Из-за этого её прозвали "Солодка Даруся". Остановить эту боль могли лишь холодная вода в пруду и земля. Как только её голову сжимали невыносимые боли, она заходила по пояс в холодную воду или же окутывалась в земле. Можно сказать, что благодаря природе она находила свой покой. В селе уже все привыкли к таким выходкам Даруси, хотя по началу пытались её останавливать.
Местные жители называли её "солодкой" вместо больной, думая что она не понимает о чём речь. Но Даруся всё прекрасно понимала, но ей не было никакого дела что думают о ней другие. Она никому не мешала, и ей тоже. Они ведь вправе думать что им угодно. Ведь даже куры понимали девушку лучше, нежели люди.
Я считаю, что она здраво мыслила в отличии от всех вместе взятых окружающих её людей. Да, у неё были свои странности и причуды, но у других они тоже есть, и даже похлеще, чем у Даруси. Но их же не принимают за людей с отклонениями.
Поставила книге 4 звезды. Читала не по собственному желанию, и не почувствовала много наслаждения от прочтения НО книга действительно хороша со своей моралью. Мне нравится то, что Мария Матиос не считает свою главную героиню нездоровой, а наоборот- нездоровым является окружение Даруси. Ну и конечно же то, как события начинаются постепенно, спокойно ведётся рассказ, который со страницами дальше приобретает драматизма и развязки всей истории.

"Майже ніколи не навпаки" М. Матіос. Сумна книга...Чи є хоч один по-справжньому щасливий герой в цій родинній історії? Чи може ця історія надихнути або окрилити? Чи змушує вона любити людей і пишатися українцями чи тими, хто за румунами жив на цій землі? Я не впевнена, що на ці питання можна відповісти ствердно. Принаймні, авторка, на мій погляд, не має такого наміру, щоб читач відповів "так".
Натомість ми стаємо свідками трагічних подій і стосунків між членами кількох родин маленького селища і мимоволі вмикаємося у перипетії їхніх непростих стосунків, в яких панівною рушійною силою стає жага до збагачення (заповіт, розподіл майна, підроблені папери, шлюб заради маєтка і т.ін) або заборонене кохання. Ми бачимо пригноблену але палку жіночу натуру, яка розкривається у своєму шаленому лібідо тільки за якихось виключних обставин, типу зради або згвалтування. І жодне таке стражденне і палке кохання не закінчується щасливо, наче всім пороблено.
Твір написаний приголомшливо красивою, метафоричною мовою. Він філігранно побудований композиційно. Він викликає захоплення тим стражданням, і жаль, і співчуття, і катарсис.
Але це вже було... Поетизація страждання... Вся українська класична література просякнута тим стражданням. Тут навіть еротизм якійсь стражденний. І ці людські провалля, жадібність, жорсткокість, сліпа помста. І тільки одиниці героїв, які викликають виключно співчуття, зберігають в собі людськість. "Невже у нас так все погано?" - думаєш, читаючи, і сумуєш... Невже батько не здатний повірити улюбленій дочці, що вона чиста, і нещадно б'є її, підкорюючись суспільному осуду, невже брат або хресний батько може забити майже до смерті юного закоханого хлопця, тільки за те, що він не впорався із забороненим коханням? Невже люди і справді такі низькі й жорстокі? А може М. Матіос надто захопилась тим стражданням і нагнітає його, щоб навмисно приголомшити читача, утримати його увагу, адже люди більше люблять негатив?
Ловлю себе на думці, що мені не хочеться читати про безкінечні страждання, нехай навіть це досконало написано.

У 1939 році західноукраїнські землі насильно були приєднані до СРСР. Через це радянська влада почала вводити систему заходів для радянізації земель: насильницьке установлення радянської влади, примусова колективізація, репресії щодо місцевого населення. Зрозуміло, що на таке зухвале ставлення СРСР породило рухи опору. У 40-50-х роках західноукраїнські землі перетворилися на запекле поле бою патріотів у складі УПА та безпощадних загарбників у лиці НКВД.
На жаль, саме у такі часи довелося народитися нашій героїні Дарусі. Особиста трагедія дівчини полягає в тому, що наївна та добра дитина навіть не могла подумати, що начебно пуста розмова з, на перший погляд, милим чоловіком з льодяниками за пазухою може мати настільки доленосний характер. Підступний НКВД-шник ввів в оману довірливу дитину та примусив розповісти як її батько допоміг харчами солдатам УПА. З того часу Даруся замовкла. Більше за все вона хоче жити та насолоджуватися кожною миттю цього пишного, яскравого світу, але, на її думку, слова у цьому лише заважають. Через це вбита горем дитина замість допомоги отримала статус невіженої, але задля пом'якшення неприємного слова, стала просто "солодкою".
На мою думку, Дарина добра, щира та чуйна дівчина, доля якої могла скластися зовсім по-іншому, якби вона просто народилася у інші часи. Даруся всім серцем любила батька. Не вона винна у його загибелі , а жорстока цинічна система, яка існувала під гаслом "кращого життя", а родина Дарусі просто потрапила під її гніт "благих справ" як і , на превеликий жаль, багато інших.

Як же я люблю такі історії, в них не те щоб багато правди та життя, в них просто показано той бік життя, який буває не в кожного, але який всі бояться. Навіть писати про драму життя важко, не кажучи про те щоб все це відчути. І тим не менш у багатьох доля така що краще здається і б померти, але як це не дивно саме у таких, понівечених долею спостерігається найбільша жага до життя.
Роман поділено на три частини:
«Солодка Даруся» - Розповідає про жінку середнього віку, яку всі в селі вважають за божевільну, але це проста нещасна людина якої повезло. Так і тягне вона свою лямку життя, не дивлячись на страшні головні болі, та на скрутне життя. Ми буває бачимо таких людей і майже всі намагаємось побачивши таких перейти на інший бік вулиці, ховаємося від таких як від прокази, немов боїмося що їх нещастя як хвороба передається і до нас.
«Іван Цвирко» - ще один непростий персонаж, також сприймає громадою як божевільний, але читач який може охопити образ людини в цілому звичайно скаже що це ще одна нещасна людина. Так дві самотності притягнулися один до одного, але життя воно є таким, особливо до тих кого вже понівечила вона як на відпрацьованому матеріалі знов і знов знущається над бідолахами.
«Михайлове чудо» - найбільш сумна та довга драма, історія про батьків Дарусі та про ті події які призвели до того що Даруся сталася така яка є. Це сімейна драма, причому тягуча та надривна. Така яка заставляє замислитись про несправедливість життя, та про підлість людини. Всі три драми добре продумані між собою, мають з’єднуючі тонкі ниті які уважному читачу будуть здаватися наповненими глибокого задуму.
Історія дуже зачепила, вона сумна, атмосферна, але по своєму ще і красива. Автор межує оповідання вставками сплітаннями, немов би баби між собою пліткують. І одне з найголовніших моментів книга не затягнута, це не історія на 100 років однієї сім’ї – це драма однієї сім’ї, поламані долі, добре покладені на папір. А скільки таких не записаних, ще більш сумних історій про які ніхто ніколи не почує?