4

Коли з'являється пропозиція щодо подорожі до Перу, постає фраза,з якої фактично все й починається, «I will blow out to hell your fucking minds» («Це видує на хрін вашідовбані мізки»). Думаю, її взагалі треба було помістити на 4-ту сторінку, туди, де попередженням сяє «Обережно! Ненормативна лексика!» Бо «Твердиня» пропонує вам ще той треш! 

Прочитавши анотацію до книги ти налаштовуєш себе на пригодницький роман з елементами містики. Звичайно, з коронними витівками Кідрука: багато наукових фактів, ненормативної лексики, і все це скоріше за все буде приправлено хардкором з різнею. В принципі, спочатку все так і є. Та чим далі, тим більш звивистою стає стежка оповіді... З кожним розділом ти заглиблюєшся далі в ліс (тобто в тропічну сельву) і розумієш, що не все так просто, як ти думав на початку. Сюжетні повороти починають збивати з пантелику. Здається, тільки вдалося передбачати наступний крок на "кам'яній дорозі до Паїтіті", як раптом дорога ця різко звертає кудись в бік. На початку історії ти думаєш про один шлях, яким будуть розгортатися події, в середині — він уже зовсім не той, а в кінці... В кінці в тебе в голові перманентно крутиться фраза «What the hell is going on?!»

На початку історії все справді нагадує пригодницький роман з елементами містики: студенти прямують у джунглі на пошуки загубленого міста давньої цивілізації (ну прямо «Таємничий острів Жюля Верна), а місцеві жителі з забобонним страхом усіляко намагаються їх відмовити від цього задуму, бо з тих країв джунглів ще ніхто не повертався, а якщо й повертався, то мертвим... Розказують і про дивний туман, і про духів, і про демонів. Студенти-скептики, звичайно, не вірять і вперто прямують. Здається, що вони твердо намірилися повторити успіх Індіани Джонса та знайти в сельві своє Королівство кришталевого черепа. Далі вони починають переконуватися, що слова перуанців не були аж такими безглуздими, та від задуму не відмовляються. На цьому етапі їхньої подорожі читач собі починає уявляти дикі племена, що населяють непролазні джунглі та все ще роблять людські жертвоприношення, щоб задовольнити своїх богів. Ну, як от у другій частині вищезгаданого «Індіани Джонса». 

По тому, як ви розумієте (і це зовсім не спойлер), молодим ентузіастам вдається досягти цілі їхнього походу. Та чи знайшли вони те, що шукали? Чи готові до того, що можуть зустрітися там з тим, чого аж ніяк не очікували?.. Тут уже мимоволі починаєш проводити паралелі із телесеріалом «Загублені» чи фільмом «Бібліотекар» і розумієш, що найцікавіше лише починається. Мало було знайти Твердиню, треба зрозуміти, що вона в собі приховує! І раптом виявляється, що найцікавішою була не дорога до неї, а відгадування її загадок.

А от далі починається той самий треш. Тут і американські бойовики, тут і якесь кінгівське "воно", заховане в надрах, тут і різня... І все це якось нагадує «Володаря мух»... Цивілізація з її умовностями лишається позаду, натомість на світло виходять інстинкти, зокрема найперший і найголовніший — інстинкт самозбереження, і він примушує коїти страшні вчинки.

Якщо на початку історії ти ледь не до сліз сміявся з кумедних ситуацій п'ятьох друзів, то в кінці ти не просто не посміхаєшся, ти шоковано вчитуєшся в рядки і думаєш «Невже це зараз насправді відбувається?!». Автор недаремно написав речення«Спливе час, однак ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким спокійним, із прийнятною їжею та практично без москітів, вони більше не сміялися». І читач не сміявся разом з ними. Таким чином книгу справді можна поділити на дві частини: світлу й темну.

Під кінець книги стає страшно й бридко: і не так від непоясненого, не так від самих "крові й кишок", а від того, на що здатні люди...

Я не буду подавати якісь сюжетні віхи, скажу тільки одне — останні 50-60 сторінок я не вірила, навіть плакала через один момент і постійно задавалася питанням «Навіщо?!» 

Це питання залишилося в мене й після перегортання останньої сторінки. Навіщо герої зробили те, що вони зробити? Навіщо було пхатися у ту Твердиню, щоб все так закінчилося? Навіщо було розгадувати її таємниці, якщо в результаті...

І ще декілька інших питань залишилися до самого Макса.

1) Що ж сталося з Ґремом Келлі?
2) В чому був секрет Твердині?
3) Чому ті дати були у тій печері?
4) І найбільше питання: в чому основна ідея твору? Що Ви хотіли ним сказати?

Загалом, від роману в мене сумбурне враження. З одного боку нібито й сподобався своїми карколомними сюжетними поворотами, загадками, напруженою атмосферою... А з іншого — я не побачила ідеї, для чого взагалі він писався і що ніс в собі. Ту ж ідею, що в «Боті», не лізти, куди не просять і не намагатися осягнути всі таємниці Всесвіту?..

P.S. Ота сцена з Сатомі і Ґремом в його квартирі, як на мене, була абсолютно зайвою. Ніякого смислового навантаження не мала