Рецензии на книги — Любко Дереш

Эту книгу мне посоветовали ещё давно, когда у меня было обострение по теме необычных паранормальных способностей. Прочитать удалось лишь сейчас, в пору внезапного рецидива. Что ж, давно я не испытывал столь яростного желания переписать за автором вообще всё, потому что способность-то была, и наверняка, её можно даже в какой-то мере назвать необычной, но увы, книга в принципе оказалась слегка о другом, паранормальщина проходит на уровне какого-то магического реализма или типа того.

Хотя концепция любопытная: главный герой ещё в школе обнаруживает у себя дар абсолютной памяти – очень полезно, когда надо перед доской отвечать. Но он этим не ограничивается и хочет свой талант прокачать, в процессе случайно обнаружив занятные побочки в виде ложных и вымышленных воспоминаний, которые могут…

Виявляється, є так званий "Сінайський цикл" Любка Дереша. (Романи "Миротворець", "Остання любов Асури Махараджа"). І ця збірка оповідань символічно його завершує. Я не читала двох вищезгаданих романів. Але тепер точно прочитаю. З одного боку, проглядається звичний авторський стиль Дереша: філософічність, загадковість, жіттєвість й типова для нього манера подання інформації. Мені спободалося читати. Це та книжка, над якою треба думати. Раджу.

Перша прочитана мною книга Дереша. І навіть не прочитана, а буквально та, що я з'їла за один присест. Щиро зраділа, що купила цю книжку - перевидання прекрасне й читати було неймовірно цікаво, хоча нецензурні слова в філософських роздумах здалися мені трохи недоречними. Та все ж я із задоволенням читатиму Дереша й надалі.

"Маленькая девочка со взглядом волчицы, Я тоже когда-то был самоубийцей... Я тоже лежал в окрававленной ванне И молча вкушал дым марихуанны..." Группа "Крематорий"

(Укр.) Іноді жалкую за літературною недосвіченістю. Взяла б тоді цю книжку до рук і була б, ну може й в не захваті, але сподобалося б більше. А так читаєш, начебто й непогано, але то вуха Віктора Олеговича стирчать, то, хм… сідниці Чака Фредовича. Така суміш, до речі, письменнику дуже вигідна. З одного боку, можна такого трешу нагнати, щоб читачам аж блювати закортіло, а з іншого – якимось логічним завершенням не перейматися, психодел – чого ж там. Перша, медична, освіта теж читати заважала. Героям не співчувати хотілося, а як найскоріше почати їх лікувати, більшість - в наркологічному диспансері, а деяких в психіатричному.…

Помнится мне, что в те времена, когда я была подростком, эта книга наделала немало шума среди лиц, именующих себя неформалами. Среди тех людей Любко Дереш  был очень популярен. Я же никогда подобной литературой не интересовалась, но однажды, отдыхая в детском лагере и прочтя все привезенные с собой книги, я одолжила "что-то почитать" у вожатой. Этим "что-то" оказалось "Архе".

Припоминаю, что тогда эта книга стала для меня своего рода открытием: я была подростком, читающим Агату Кристи, "Гарри Поттера" и классические истории любви. А эта книга повергла меня в шок, настолько сильно она отличалась от всего, что мне было привычно. Наверное, именно из-за этого читалась она очень медленно. И с лагеря я уезжала, так и не осилив книгу больше, чем на четверть.

Спустя лет 12 мне почему-то…

В этом сборнике Любко Дереш открылся мне с другой, до сих пор неизвестной, стороны. Это не тот же Дереш, который написал "Культ", "Архе" или "Поклонніння ящірці". Но уже в "Голові Якова" можно нащупать отголоски той философии, которая со временем воплотилась в "Миротворці". И мне кажется, что "философия" - не совсем правильное слово. Скорее, это внутренняя религия, что ли, тайное вероисповедание, которое он наконец-то решил открыть миру. Потому что вызрело.

Но не стоит думать, что это религиозный памфлет о Боге. Это три истории, каждая из которых, в первую очередь, о человеке, ищущем свой путь. Это сборник о гениальности, о страданиях, об одиночестве, о муках совести, о поисках себя и о поисках истины. И да, о Боге. О том божестве, которое живёт среди нас. И о том божестве, которое живёт…

Дереш написав книжечку, у якій, за всіма правилами постмодерну, форма передує змістові. Зміст абсолютно другорядний тут, зате оформлення - бездоганне. Мовчав, мовчав, і, нарешті, зважився на цей роман, де сюжет як таковий - на пять хвилин роздумів, саме написання - на тиждень неспішно. Так, його приємно читати - плинна, гарна мова, коли зачитаєшся - важко відірватися, приємно тримати у руках книжку - вона у симпатичному форматі, приємно усвідомлювати, що він сам ще вважає себе письменником, бо ж не мовчить, ні! Але щось на шкребеться на серці. Щось сурогатне у книжці. Щось ненатуральне я відчуваю, ніби якась підстава, а може - стьоб. Краще б уже друге, бо тупо продаватися - це якось неповажно.

Произведение любопытно лишь как колоритный материал для сбора украинских диалектов и просторечий. Материал отборный, написано живым, оригинальным языком. Однако...Плюсы на этом заканчиваются. В остальном, автор решил продвинуть книгу на рынок и не придумал ничего нового, как микс из тем, наиболее интересующих народ: 1. Мистика 2. Религия 3. Секс в целом 4. Гомосексуализм в частности 5. Педофилия в частности 6. Романтика( ваниль со вкусом соплей) 7. Смерть 8. Расчлененка 9. Наркотики Все выше перечисленное он обьединил в один невероятный трэш, который, правда, по части секса, наркотиков, расчлененки и кровищи напоминает попытку 16-ти летнего романтика изобразить из себя пикап-мастера или пылкого, опытного мачо. Те же много значительные взгляды, попытка приосаниться и ''террор'' - ноль на…

Тю, морж

(Укр.) Постмодерн у літературі – дуже каверзна штука. Особливо, коли ви намагаєтесь натягнути постмодерн на постмодерновий постмодерн. Начебто і талант у Автора є (дві попередні книги тому яскравий приклад), і з фантазією нівроку, але якось не туди Дереша понесло. Чи то рання слава далася взнаки? А можливо все ж таки не варто було Пєлєвіна з Кастанедою під траву з грибами читати? Он воно як подіяло на «нєокрепший ум». І дарма його герої намагаються вглядатися у Безодню, Безодня мерехтить, віддзеркалює і не те, що вже вглядатися в них не хоче, а якось досить відверто посилає на три відомі букви. Бажаєте одкровення – отримайте невиразну паранойю про засилля Геометрії у нашому житті, бажаєте видінь – ну от вам морж на кроваті. «Тю, морж» - отакі-то складні хімічні досліди над…

С книгами украинских авторов у меня особая ситуация — всегда на старте смотрю на них с большим теплом, чем на книги, которые читаю на русском. И дело не в том, что я из Украины, а украинский — мой второй родной язык. Просто украинский — язык детства. Родители моей мамы, у которых я гостила летом и проводила новогодние праздники, были украиноязычными. А с теми поездками в Киев у меня связано всё лучшее, что было в детстве. Так что в моем сознании (да и подсознании) существует прямая связь между счастьем и украинским языком. Меня ни разу в жизни не ругали на украинском и я ни разу на этом языке не слышала слов расставания или диагнозов. Хороню я только на русском. В самом широком смысле глагола «хоронить». Сильное заявление, не правда ли?

Решила я прочесть «Культ» Люба Дереша. Украинский…

Невеликий прозовий твір. По сюжету ми знайомимося з таким собі Яковом, композитором і звукорежисером, котрий має за плечами достатньо пристойну освіту і непомірні амбіції. У нього є брат, котрий працює методологом у політиці, має великі зв"язки, гроші і відповідальність перед роботодавцями. У Якова є ще один брат і батько, але вони йдуть як другорядні персонажі у романчику, тому більш детально, і не менш цікаво, про них написав автор, а я не буду =) Отже, Яків, з легкої руки брата, отримує замовлення на створення гімна для Євро 2012 (віднедавна не люблю футбол, хто зрозумів - посміхнеться.) Спочатку Яків погоджується писати музичний твір, потім не погоджується, маючи на те свої причини, але з допомогою оточуючих, містичних, фаталістичних, патетичних обставин та подій щось у нього таки…

Це вже друга книжка Дереша, яку я прочитала і тепер зі 100% впевненістю можу сказати - мені цей автор дуже подобається! Найперше, що можу сказати, привабила обкладинка: людина-зірка лежить колі каміння з рунічними позначками. Одразу налаштовує на щось окультно-містичне. Так і виявилось.

Фестиваль самогубців. Шестеро заблукалих, понівечених і самотніх душ. Кожен має свою історію. Закритий в собі. Нікому не довіряє. Прагне спокою і розуміння. Три дівчини і два хлопці зібралися на водоспаді Шипот, під червоним прапорцем Германа, який прийшов туди першим. Всі персонажі якісь таємничо-підозрілі, знервовані і трохи розгублені. У кожного свій демон, який його мучить, своя частка пітьми. Ці люди починають потроху розбиратися в собі і виганяти з себе зло, за допомогою дядька - екстрасенса.…

Після кількарічної перерви нещодавно вийшла нова книга Дереша. Після серії "сирих", ця - мала бути першою сходинкою дорослого етапу автора. Але, як на мене, вийшов якийсь "вінегрет", нескладний і пустий. "Голова Якова"- це знов гонитва за новою формою, сумбурний потік свідомості при мінімумі змісту. Така-собі сповідь Любка, про роки мовчання і відомості. Якова по іншому ніж, як Дереша не можливо сприймати. І дуже шкода, що його таки примусили написати хоча б щось. Весь сюжет можна вмістити в одному абзаці. Власне анотація його майже повністю передає. Особливо дратують не довершені лінії і майже однакові персонажі. Чесно, в тих чотирьох дівчатах Якова я постійно плуталась. Хто, кому і навіщо так і залишилось для мене не зрозумілим. Будь-яка глибина, яку Ви найдете в цій книзі буде,…

Проковтнула цю книжку без солі й спецій, не жуючи. І вона стала мені до смаку. Не улюблена, однак цікава, захоплива, чудова й молодіжна. Якщо починаєте читати Дереша, почніть з "Культу".

После нескольких лет молчания молодой, успешный автор издает книгу – но она не оправдывает ожиданий. Читатели, поклонники Дереша в недоумении. Только все смотрят не туда, и естественно видят не то. Ирония автора звучит и в описании и в том, как он определяет жанр книги – «алхімічна комедія». Дереш, показывает нам сюжетную линию, обозначает персонажей, развивает детективную подоплеку. Но, на самом деле это шутка. Автор, смеется над нами, читателями – неужели вы купитесь на это, неужели не сможете заглянуть глубже? И тот, кто сможет заглянуть за декорации, увидит, что хотел сказать нам Любко, ведь –

«Хто шукає Бога, знаходить себе. Хто шукає себе, знаходить Бога.»

Книгу читала, щоб точно впевнитись, що твори Дереш пише явно не для мене. Ще раз би не читала і нікому не радила. Але для загального розвитку, щоб бути в курсі сучукліту - треба було ознайомитися) Як то кажуть: щоб знати, що на смак це, як скислий борщ, спочатку його треба спробувати. Особисто для мене ця книга ні про що. Хоча й згадуєтья в ній мій рідний Тернопіль, але все ж.

ЧИМ ЗАКІНЧИТЬСЯ ЗЛЕТ НЕФОРМАЛІВ? О-о, це після "Культу" моя улюблена книжку у Дереша. Пролетіла перед очима за кілька годин. Не те, щоб я вважала її стовідсотковим шедевром, але якщо читати Дереша - то в першу чергу саме ці дві книжки - "Культ" і "Трохи пітьми".

Неможливих речей немає. Є недостатня кількість спроб.

Как говорится, "вот мы и встретились", сучукрліт.

Заведомо нелюбимая, заочно презираемая. А на деле - не оправдавшая никаких ожиданий, предвестников сих чувств. Простая, заманчивая, притягивающая простым-обычным языком, не отталкивающая сверх-мудреными вкраплениями, чересчур дворовыми вшивками и облако-туманными латками. Привлекая своим гаррипоттериазмом (пускай, магия этих волшебников принимается перорально), сияниязмом (злая сила деревенского колледжа) и кастанедизмом (странно было бы его не вспомнить в этой рецензии), огонек повествования в "Культе" местами разгорается так ясно, что и отрываться вовсе не хочется. Многие критикуют задумку со сновидениями, которые покрывают собою сюжетную линию и заставляют блудить без причин и следствий, но, как по мне, это как раз тот дурман, который…

Повівся я на цю книгу, як зголоджений карась ведеться на гульку липкого хліба почеплену на гачок. Я її читав в перекладі на італійську,уявляєте, цей висер щей на італійську переклали. І ще хто-зна на які мови. Хай буде - написав бахур у 16 літ книжку: дайте йому баскетбольний чи футбольний бальон, щоб він не переводив білосніжного паперу. Та де там - зробили з пацана вундеркінда, замучили європейських перекладачів тою дряпаниною, і щоб життя нам не здавалось казкою попросили Любка писати ще,, і ще ,і ще... Про книжку - те що з вами відбувалося в останні роки школи, але написано, обкурившись низькосортним тогочасним планом.

Ця книга явно написана саме для мене. Дуже люблю роздуми, монологи і надто з філософським змістом. Стиль написання, який властивий мені. Книга не для кожного. Для людей з розвитком (книжковим). Філософічна. Це те, що я шукала і не могла знайти!