Пригодницька книга для підлітків про пригоди двох дівчат які чарівним образом потрапляють на безлюдний острів, до того переміщуються у часі на декілька століть, у часи піратів. Не варто чекати від пригодницької книги для підлітків якихось точних даних та правдивих історій, точніше не правдивих, а схожих на правду, або трохи логічних. Тому читаючи треба відключити мозок та просто плисти по течії історії.

Так двох подруг – Клаву та Рено які вирішили поплавати на надувному човні батьків заносить у дивний грот, а потім чарівним образом вони опиняються в океан і потрапляють на безлюдний острів де на них чекає скарб, пірати, пригоди, черепахові яйця і т. ін.

Для підлітків норм, для дорослих краще не треба. Мені попалось чудове видання проілюстроване, та навіть з картою, яку можна використовувати як настільну гру.

Ця книжка довго валялася в мене в черзі на прочитання, нарешті дійшли до неї руки. Роман справив дивне враження. Він мені не сподобався, але при цьому викликав сильний інтерес. Я очікував чогось схожого на Марселя Пруста, але хоча формально за стилем воно ніби й схоже, теж суб’єктивний потік свідомості, за атмосферою та значенням це щось зовсім інше, може навіть протилежне.

Спершу читати було дуже незвично, і тому цікаво, але стиль швидко набрид і більшу частину книги я ледь продирався через весь цей нескінченний потік асоціацій, допоки, вже ближче до кінця, почав вловлювати смисл алюзій — Беттіна фон Арнім (Адельона), Луїза Лабе, Біблія — й текст почав прояснюватися вже не як дивна сумбурна автобіографічна оповідь із елементами чи то містики, чи то психічних проблем, а як текст про літературу, де персонажі — знайомі мені автори й тексти.

Дуже добре, що я читав Луїзу Лабе до Рільке, це дало краще розуміння образів. Я не читав Беттіну, але читав багато про неї, тож теж здогадуюся про алюзії — і тепер ще більше хочеться почитати її тексти.

Втім, ці алюзії й безперечно наявний літературно-критичний вимір роману не перекреслюють того, що я зауважив спочатку. Це дуже важка й в’язка екзистенційна оповідь (може навіть протоекзистенційна, бо не вистачає чіткого усвідомленості навіщо так писати, це все ніби навпомацки відбувається). Власне, так і є, Рільке тут піонер, а психотерапія лише ось-ось зароджується.

Роман дуже добре доповнює культурне розуміння німецької версії fin du siecle, але навряд чи може слугувати вступом до цього, чи до авторів, на яких тут алюзії. Це не Борхес, який ніби запрошує до світу високої літератури.

Власне, текст цікавий, щоби подумати, подискутувати, пошукати там щось, але естетична насолода від нього мінімальна (хіба кілька цікавих сцен і красивих поетичних фраз). Принаймні так для мене. І причина не в мінорності цього тексту, не в темі смерті й відчуженості, яка його пронизує (Томас Стернз Еліот мені дуже подобається). Просто щось тут є таке, що чуже й малозрозуміле мені. Може я надто захоплююсь Парижем, щоби розуміти несприйняття міста Рільке. Може надто скептично й іронічно ставлюся до Штайнера і ко.

У мене враження, що це гібрид аристократичної стилістики Пруста і «Нудоти» Сартра. Однак тут багато всього, я бачу відгуки-паралелі і Беньяміна, і Ортеги-і-Гассета, і Ведекінда, і значної частини австрійсько-німецької специфічної літератури початку ХХ століття.

Цю книгу варто прочитати для заповнення культурних прогалин, бо вона дійсно важлива для розуміння літературних і культурних процесів ХХ століття, але треба бути готовим, що це зовсім не легке чтиво й воно потребує деякої концентрації та вже деякого попереднього культурного бекграунду.

8 з 12

Ем… Детективно-містична історія із шаховим підґрунтям. Це продовження «Шахматів для дибілів», але не думаю, що я багато втратила не читавши попередні дві частини. В повісті виринає вже знайомий мені доктор Падлюччя. І якщо і «Шидеврах…» він експерт у літературі, тут він виступає визначним шахістом і наставником головного героя – юного володаря коня і пішака Міши. Повість варто читати не задля детектива або шахів, а за для словесних викрутасів, іронічних порівнянь і смачного суржика. Це твір не з ряду «винести щось корисне», це досить легкий текст «поржати». Цитувати можна безкінечно, але в такому разі в цитати піде весь текст :)

Я палко рекомендую «Свиноферму» в якості антидепресанта. Звісно, якщо ви не цураєтеся суржика :)

Нація не піде вже назад!

Я читала цю п´єсу, і думала про те, що якби прийшлося її перекласти, наприклад, на російську мову (та й на будь-яку іншу), я би не змогла. Вірніше переклад просто з´їв би її основний зміст. Отаке воно українське мовне питання. Або Микола Куліш так віртуозно-лінгвістично його поставив, що переклад зробив просто неможливим.
Ох, зовсім не смішна ця комедія! Кумедні моменти, звичайно, трапляються, і кілька разів я навіть сміялася вголос. Але це сумний сміх, той, про який грворять - Крізь сльози…

Мина Мазайло вирішив змінити прізвище. Ну дуже воно простецьке, як на його думку, та й звучить дуже по-українськи, а цю мову він не те що не любить, а люто зневажає. Та й ще ця приставка - Мазайло-Квач. Фу, це вже занадто. То ж відтепер він буде Мазєніним. А що! Звучить!

Мазайло
— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Маркевича".
Мазайлиха
— Мазєніна.
Мазайло
— Або просто: тут Мазєнін...

Та й підтримку він знайшов у вигляді дочки, дружини і … тьоті Моті із Ростова, дружининої сестри.
О, тьотя Мотя із Ростова - це особливий вид нелюбові до української мови і взагалі всього українського: «— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной.» Ось такі от свєтскіє прілічія.
На противагу їм виступають син і брат Мини, Мокій і Тарас. Та якщо Мокій хоч і виступає за українізацію, та все ж таки він ще й за совєтами тягнеться, то Тарас таки справжній українець. У нього любов не до влади, він за народом і всім, що за ним стоїть.

Скільки років пройшло з часу написання, а питання актуальні і досі. Скільки у нас ще таких мазайлів і готових «піддзявкувати» їм тьоть моть. Є над чим задуматись. І посумувати. Та нація не піде вже назад. Не те що б нікуди… Нема потреби.

ПРИСУТСТВУЮТ СПОЙЛЕРЫ
Скорее всего,на эту книгу я бы и никогда не обратила внимания,если б не список литературы на лето.Решила прочесть,ведь задано.Пошла в библиотеку,взяла.Первый признак , который меня насторожил формат книги:много рисунков,огромный шрифт.Весьма удивилась,но не предала значения.После прочтения осталась неприятно удивлена.Ведь ребятам из повести около 15-16 лет(если они десятиклассники),но любовь и события как будто из детского сада.Довольно много ненужных акцентов на детали(знаки зодиака,а также непонятно для чего рассказали про отца-заробитчанина ).Также судя потому что каждый день им снились сны,то они экстрасенсы.
Довольно бессмысленная книга.Насколько,я поняла нам пытались рассказать о трудностях первой любви в подростковом возрасте,но мне как подростку(13 -летнему)стало смешно от событий происходящих в книге.Возможно кому-то и понравится данное произведение,но меня оно никак не впечатлило.А вместо таких книг советую прочесть Керстин Гир «Зильбер»или «Таймлесс» к примеру,если вы сторонник фэнтези в котором присутствует любовная интрига.

Так, давайте усе по порядку. У книжці розповідається про хлопчика Клима, який у останній час всього боїться. Ще й інопланетні жаби прилетіли на землю і хочуть її захопити. Ох, не заздрю я йому. Скільки ж у нього усіляких пригод! І моторошних, і страшних, і веселих. Все ж таки йому, напевно, добре, але я не хочу бути на його місці.
⠀
Так тепер про тих жаб. Ці жаби - це і є ті самі синьоморди. Вони прибули на землю з ціллю захватити її та узяти усіх під контроль. Моторошно так? Просто уявіть: ви йдете по вулиці і бачите… блакитну жабу з бластером.

Неожиданно увлекательной оказалась книга. У меня не очень хорошие отношения с украинской литературой, а с современной почти не знакома и долго знакомиться не хотела, а тут вполне себе читаемая книга оказалась. Лет десять назад я была бы от нее в восторге, а сейчас очень отдалилась от мистических переживаний, тем более, что люди реально верят в всякую чушь. Истории о киевском архитектурном треугольнике в центре которого находиться Софийский собор, давно воспринимается многими чересчур серьезно.

Читатель на страницах книги знакомиться с двумя временами и двумя героями, одним из них есть архитектор Вячеслав Городецкий который построил дом с химерами (интересное здание, даже очень, может быть отличной приманкой для туристов). Вторым героем романа является молодой современный студент который увлекается архитектурой и ищет приключений)))
Выходит, что в книге показано два времени, Городецкий в начале двадцатого века и студент начала двадцать первого века. К сожалению автору не удалось передать атмосферу двух времен. Единственным ярким отличием была речь героев, молодой парень выражается слишком современно, я бы даже сказала утрировано современно.

О биографической составляющей судить не буду, к сожалению, знаменитый архитектор не смог меня так заинтересовать, чтоб я взялась за его биографию, но судя по книге он был личностью незаурядной и с яркими мистическими переживаниями.

В книге есть детективная составляющая, когда молодые герои пытаются разобраться в зашифрованных записях архитектора (именно это их и объединяет две истории). Вообще много всего намешано, это плохо только с той точки зрения, что многие линии не закрыты, множество разнообразных пробелов, которые нужно закрывать информативно, а не додумывать. Слабая атмосфера Киева есть, мне понравилось читать о любимом и родном городе.

p.s. Книгу слушала на украинском языке, но писать рецензию на украинском не вижу смысла, во-первых: русский язык международный; во-вторых, печатать на украинском сложно, словарный запас меньше. Так что заранее прошу прощения у всех супер-патриотов, которых здесь возможно и нет)))

У маленької дівчинки Вітусі є улюблена іграшка, з якою вона грається, ходить у садочок і лягає з нею спати. Ця іграшка – Рожевий Заєць. І він вміє... що б ви думали? – він вміє розповідати історії! Так-так! Цей Рожевий Заєць – живий! Він знає безліч історій, без яких Вітуся вже не уявляє собі вкладання спатоньки. Адже з такими зайчиними історіями завжди не тільки цікаво, а й корисно! Вітуся (а з нею й маленькі читачі) тепер добре знає, що бути несхожим на інших – зовсім не смішно, а просто чудово, що дуже легко перестати боятися темряви чи павуків, що, виявляється, дуже радісно ділитися з друзями смачними цукерочками, що гарні вчинки дуже тішать Ангелика, що треба бути обережним і не робити шкоди, що потрібно чистити зубки двічі на день, а ще допомагати мамі й татові, пожаліти свої оченята і не дивитися багато мультиків.
В цій книзі є й казочки про голодного ПилоСмока, про Каштанчик і про Парасольку.
Усі ці історії дуже сподобалися моїй шестирічній доні! Кожного дня ми з радістю читали нову й нову історію з цієї чудової книжечки! Дякуємо письменниці Наталці Малетич та її донечці Вітусі за можливість опинитися в чарівному Зайченятковому світі, де так цікаво й казково!