4

Ця книжка довго валялася в мене в черзі на прочитання, нарешті дійшли до неї руки. Роман справив дивне враження. Він мені не сподобався, але при цьому викликав сильний інтерес. Я очікував чогось схожого на Марселя Пруста, але хоча формально за стилем воно ніби й схоже, теж суб’єктивний потік свідомості, за атмосферою та значенням це щось зовсім інше, може навіть протилежне.

Спершу читати було дуже незвично, і тому цікаво, але стиль швидко набрид і більшу частину книги я ледь продирався через весь цей нескінченний потік асоціацій, допоки, вже ближче до кінця, почав вловлювати смисл алюзій — Беттіна фон Арнім (Адельона), Луїза Лабе, Біблія — й текст почав прояснюватися вже не як дивна сумбурна автобіографічна оповідь із елементами чи то містики, чи то психічних проблем, а як текст про літературу, де персонажі — знайомі мені автори й тексти.

Дуже добре, що я читав Луїзу Лабе до Рільке, це дало краще розуміння образів. Я не читав Беттіну, але читав багато про неї, тож теж здогадуюся про алюзії — і тепер ще більше хочеться почитати її тексти.

Втім, ці алюзії й безперечно наявний літературно-критичний вимір роману не перекреслюють того, що я зауважив спочатку. Це дуже важка й в’язка екзистенційна оповідь (може навіть протоекзистенційна, бо не вистачає чіткого усвідомленості навіщо так писати, це все ніби навпомацки відбувається). Власне, так і є, Рільке тут піонер, а психотерапія лише ось-ось зароджується.

Роман дуже добре доповнює культурне розуміння німецької версії fin du siecle, але навряд чи може слугувати вступом до цього, чи до авторів, на яких тут алюзії. Це не Борхес, який ніби запрошує до світу високої літератури.

Власне, текст цікавий, щоби подумати, подискутувати, пошукати там щось, але естетична насолода від нього мінімальна (хіба кілька цікавих сцен і красивих поетичних фраз). Принаймні так для мене. І причина не в мінорності цього тексту, не в темі смерті й відчуженості, яка його пронизує (Томас Стернз Еліот мені дуже подобається). Просто щось тут є таке, що чуже й малозрозуміле мені. Може я надто захоплююсь Парижем, щоби розуміти несприйняття міста Рільке. Може надто скептично й іронічно ставлюся до Штайнера і ко.

У мене враження, що це гібрид аристократичної стилістики Пруста і «Нудоти» Сартра. Однак тут багато всього, я бачу відгуки-паралелі і Беньяміна, і Ортеги-і-Гассета, і Ведекінда, і значної частини австрійсько-німецької специфічної літератури початку ХХ століття.

Цю книгу варто прочитати для заповнення культурних прогалин, бо вона дійсно важлива для розуміння літературних і культурних процесів ХХ століття, але треба бути готовим, що це зовсім не легке чтиво й воно потребує деякої концентрації та вже деякого попереднього культурного бекграунду.

8 з 12