Мій невеликий етнографічно-філологічний коментар:
У процесі читання роману мешканець зі Сходу чи Півдня може невірно витлумачити деякі слова й вирази, що позначиться на глибині сприйняття усього тексту. Зважуюсь на цей, досить незвичний для сучасної прози, коментар ще й тому, що обидвоє походимо з авторкою з бойківського Підгір'я, і зустрічались з такою проблемою раніше, при спілкуванні.
Книга - це теж спілкування, кінцева мета якого досягти взаєморозуміння.
Дія роману, очевидно, відбувається десь наприкінці 19-го століття. На це вказує введення в його тканину уривка з нарису Івана Франка "Спалення оптова у селі Нагуєвичах у 1831 році" 1. У книзі: Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. - Київ, Либідь, 1991. У нарисі використані спогади очевидців, записані дослівно, з усіма мовними особливостями. Це - блискуча річ, що часом сягає вершин художньої прози. Та на жаль, мало відома навіть серед учених-франкознавців.
Уріж
Село Уріж існує насправді і має реальне місце на карті Східної Галичини - 93 кілометри від Львова, 6 кілометрів від Нагуєвич. Розкинулося вздовж правого берегів ріки Бистриці, яка перетворюється під час повеней з вузенького потічка на страхітливо повноводну, і впирається у Карпати, гору Ласки. Іван Франко називав цей край Підгір'ям.
Уріж населяють цілком реальні мешканці, серед яких є і нащадки старовинних шляхетських родів Ільницьких, Страшівських, Винницьких. Ще й досі бойків з Урожаю називають "капітанами", позаяк у 15-17 століттях тут проживало багато шляхтичів. Дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди, які сягають корінням ще у язичницькі часи.
За Австрії дорога поділила село на Уріж Видній та Уріж Нижній, про що авторка згадує у романі. Відбиток часу і правлінь різних держав несе і мова мешканців того краю та, відповідно, героїв роману. Але слід пам'ятати, що персонажі твору - не є реальними особами, хоча й мають під собою багатий грунт прототипів. Певна недомовленість у романі дає змогу читачеві на власний розсуд провести межу реальності й містики.
Демонологія
Таємничі персонажі роману "Урізька готика", опирі не є тими вампірами, якими нас лякають з екранів телевізора. Це - живі люди, а не покійники. Вони примушують людей носити їх на плечах через воду, в Лози. Ніхто не знає, що там відбувається, але відомо, що жертви невдовзі помирають. Опирі потинають людей, виснажують їхні життєві сили, втім, не відшукалося переказів про пиття крові з живих людей, як це читаємо у М. Костомарова 1. Костомаров М. І. Слов'янська міфологія. Київ, Либідь, 1994, с.260.
Із роману дізнаємося, що опирі мешкають у сусідніх Винниках. Вони становлять замкнуту і нечисленну громаду. Уріж й Винники розділяє Границя, що означає куток між двома селами, де в давнину був цвинтар. Відомо, що вже у 17 столітті його не існувало, але трохи збоку, на полі, зберігся холерний цвинтар. На Границі й досі трапляються загадкові смерті, які приписують опирям. Найчастіше це стається з людьми, що опинилися у цій небезпечній місцевості вночі. Усі смерті пов'язані з водою: ріка, дощ, калюжа.
До покійників у нашого народу завжди було особливе ставлення. Як читаємо у М.Костомарова, люди застосовують "мірило справедливості* (сторінка 260), у своїй уяві нагороджуючи і капаючи померлих за вчинки у земному житті. Така віра у потойбічний світ і покуту відобразилась в переказах про покійників, які ходять після смерті від 1 до 3 років (а самогубці - до 7 років), залежно від їхніх вчинків і покути. Детальніше про це - у повісті Галини Пагутяк "Чоловік у чорному костюмі з блискучими гудзиками..." 2. Пагутяк Галина. Гірчичне зерно. У. Радянський письменник, 1990.
Звичаї
У романі "Урізька готика" згадуються інші народні звичаї. Наприклад, спалення опудала, яке символізує смерть, описане також дослідниками М. Костомаров М, 1. О. Воропаєм.2. Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - Мюнхен: Українське видавництво, 1966, с.164. Опирів спалювали на терновому і шипшиновому вогні. Щоб уберегтися від опирів, треба було мати при собі освячений мак або пшеницю, освячену 12 разів. У Г. Булашева 3. описано спосіб нейтралізації опирів, відомий багатьом європейським народам, - осиковий кіл або осикова труна.
Бойківська забава при мерці "бити лопатки" збереглася тепер лише у гірських селах. Вона має давнє, можливо, ще фракійське коріння. Її описано у "Літописі Бойківщини" 4. Літопис Бойківщини, частина 6. Самбір, 1935.
У бойків до 20-го століття зберігся звичай везти на цвинтар покійника на санях, що, як вважав український е
