Рецензии на книги издательства «Ярославів вал»

М. Бриних "Хліб із хрящами"
Роман жахів (2012).
У землі, засіяної людською плоттю та кров'ю, довга пам'ять...
Атмосферно, живо та захоплююче.
Вас вітає "Радіо Живих Мерців" і сьогодні ми поговоримо про кінець світу, який, здавалося б на перший погляд, випадково приперся у село Міцне, що на Київщині.
Щодня, як мухи, мруть люди, лиш збудовану церкву Всіх Святих закрито на реконструкцію, а на так званому горілчано-лікерочному заводі "Кремінь", світле майбутнє цілого округу, твориться чорт знає що.
Зйомки рекламного ролика продукції "Кремінь" - закінчується трагедією.
На стінах будинків великими чорними літерами з'являються написи - "ХЛІБ".
На околицях села створюють блокпости, підтягують спецтехніку та регулярні війська.
А гниляки постають із могил.
І пам'ятайте найголовніше: прокляті завжди тримають своє слово, навіть якщо вони давно мертві...
Так що, вимкни wifi, читай книги.
#читай_горор️
#читатимодно #книги #читайукраїнське #horror #ukrainereading #ilovebooks #book

«Війна людей їсть і кров’ю запиває».
(Вергілій, слова Енея про Троянську війну)

В останньому романі «За серпанком, загадковим серпанком» Іван Корсак вийшов за межі звичних для нього тем – відтворення життя призабутих особистостей України на тлі історичної епохи, в якій вони діяли. Перед читачем постають 60-ті роки минулого століття, коли у південно-східній Азії, на території В’єтнаму, зіткнулись комуністична і капіталістична ідеології у спробі довести свою перевагу. Ще у 1959 році Москва ухвалила почати громадянську війну у В’єтнамі. Північна частина цієї держави, порушуючи Женевські домовленості, напала на південну частину. Вся територія стала центром протистояння між двома Гуліверами, двома світовими потугами – США і СССР – переможцями у Другій світовій війні. Американці вважали, що мусять воювати, аби відстояти свою свободу, намагатися встановити мир та безпеку на планеті та запобігти поширенню комуністичного рабства і тиранії та принести демократію. Інакше «ікла червоної ідеї» заполонять голови і «червона злидня В’єтнам заковтне». Перед цим була війна на Корейському півострові, яка поділила на довгі роки цей півострів на дві половини. Розділивши один народ у поглядах на шляхи свого майбутнього розвитку, Молох став пожирати у цій місцині адептів з кожного боку. Така доля людства – шукати ідеї, що розділяють ціле, а потім шукати причини для знищення якоїсь із його частин. Тому історії, які ми знаємо, – переважно історії воєн, перемог одних над іншими, руйнація культури слабшого і захоплення цінностей сильнішими. В’єтнам це лише одна ланка у цьому ланцюгу. Автор взявся за цю не просту тему, оскільки й тут був український слід. Він захотів віддати належне «землякам, яких совість покликала на війну з найбільшим ворогом людства». Українські комбатанти, що вимушені були покинути рідну землю у часи Другої світової, пройшовши «ДП»-табори в Німеччині і опинившись, зрештою, у вільному світі, не проти були, аби їх діти, за нагоди, продовжили їх січу з кривдником. Першою така нагода випала 25.06.1950, коли 135 тисяч солдатів червоної Кореї, навчених радянськими радниками, напали на Південну Корею. Керував ними недавній капітан Червоної армії Кім Ір Сен. Зупинити нападника постали війська ООН. Тоді українці у складі армії США взяли участь у цій війні. У Техасі була навіть ціла ескадрилья – «Літаючі козаки» з тризубами на боках. Їх командир Степан Олексюк зробив у В’єтнамі понад п’ятсот вильотів. А такі як, наприклад, Петро Терлиця, управляли вже новітніми літаками-винищувачами Ф-86 «Сейбр». На жаль, по другий бік також були українці, як і в 1709, 1812, 1914, 1941 рр. Така доля кожного бездержавного народу.
Ідея твору зародилась, ймовірно, вже в попередньому романі І. Корсака – «Вибух у пустелі», де йшлося про історію виготовлення атомної бомби у США за участю у цьому проекті професора хімії Гарвардського університету Георгія Кістяківського, як спеціаліста з вибухових речовин. Іван Феодосійович дослідив роль Г. Кістяківського і в післявоєнний період, зокрема, у часи В’єтнамської війни. Туди все частіше везли бомби, а звідти, тими ж літаками, «вантаж 200». Стало відомо, що для «освітлення лісів» (це коли серед літа з дерев осипається листя), в яких переховувались червоні партизани, американці розпилювали гербіциди (Агент Оранж). Як наслідок, у в’єтнамців народжувались діти-каліки, хто без рук, без ніг. Страждали зовсім невинні. Як хімік, Георгій боровся із застосування хімічної отрути у В’єтнамі і, загалом, був проти війни. Газета «Вашингтон Пост» надрукувала його статтю про шкоду від такого виду зброї. Пізніше Пентагон долучив Г. Кістяківського до пошуку шляхів виходу з «в’єтнамської кризи».
Корсак розвиває паралельно дві сюжетні лінії: одну, пов’язану з воєнними діями, що відбувались безпосередньо у В’єтнамі, і другу – події, що розгортались усередині країн, учасниць конфлікту. Головним героєм роману є американський журналіст, син офіцера дивізії «Галичина», – Мирослав, який сам побував у горнилі цієї війни, а повернувшись додому у США, відчув на собі ставлення різних груп населення до неї. Твір побудований наполовину з архівних документів (25 джерел), зібраних українцями в США, учасниками цієї драми. З відомих автор виділив постать майора Мирона Дідурика, якого побратими за сміливість називали «скаженим козаком» і який загинув у цій війні. У матеріалах йшлося, як не просто було українським хлопцям у джунглях, киснути тижнями під тропічною зливою, бродити болотами. Кожен вірив у свою правду. В’єтконгівці застосовували партизанську тактику засідок: стрільці вели вогонь із гнізд на верхотурах дерев, чи раптом виринали із підземних замаскованих тунелів чи бункерів, подібно як бійці УПА. Коли ж йшли у наступ, майже не пригинались, навіть тоді, коли їхні шанси були мізерні. Поразка – це щось невідоме для них. Вони не боялись бути у загонах смертників. У нічних боях протистояти їм могли хіба що корейці. Перед наступом псували нерви противнику кількахвилинним безперервним реготом, і тим самим й собі знімали напруження. Ці злиденні люди, що жили на рисових картках і не підозрювали про існування туалетів, були відчайдушними. Сотні тисяч, що втікали від них, залишали їм усе.
Війна тривала шістнадцять років (1959-1975) і стала достатньо виснажливою для США. У найгірші часи 1968 року були втрати до 500 осіб, вбитих за тиждень. Вражаючим було винищення у лютому цього ж року комуністичними загонами Півночі 7600 мирних жителів міста Хюе – культурної столиці В’єтнаму, особливо інтелігенції, яка сповідувала перевірені часом конфуціанство і буддизм, а марксизм-ленінізм вважала сукупністю не глибоких варварських політичних гасел. На порядок менше загинуло у селищі Сонгмі від американців. За тисячі миль, у далеких азійських джунглях воювали молоді хлопці й сокирою зависало питання, заради чого, чи не марно це? Невже тільки війна може принести мир? «Вбивати людей заради миру, чи не парадокс це?» – запитує автор. Навіть тварини виглядають благороднішими, бо не нищать собі подібних. Ті ж, що повернулись не ураженими, продовжували воювати уві сні, спали упівока, прокидались від нічних страхіть. А поранених в боях вже не тішила медаль «Пурпурове серце». «Невсипущі телевізори» мовчали. Країною став ширитись антивоєнний рух, з вимогою припинення безглуздої бойні. Його підтримали Бертран Рассел і Жан-Поль Сартр, намагаючись створити міжнародний трибунал над США. Газета «The Bond» «Союзу американських військовослужбовців» мала наклад у 20 тисяч. Молоді пацифісти на парадах (Нью-Йорк, Сан-Франциско) в знак протесту проти перебування військ США у В’єтнамі, привселюдно спалювали призовні повістки та американські прапори, сповідували біблійне «не убий», «мир будь-якою ціною». Дівчата мали встромляти червоні гвоздики в цівки автоматів. До сто тисяч, аби не брати до рук зброї, що життя обриває, «драпанули світ за очі» (часто на Гаваї чи до Канади). Їх місце зайняли добровольці. Проходили демонстрації і на підтримку «наших хлопців у В’єтнамі».
Під пильний погляд Корсака потрапив рух тих часів, відомий як хіпі. У романі очолює його хлопець з кличкою «Тутанхамон». Молодь, бачачи, що нещасний люд ніяк не може напхати безрозмірний шлунок «ні харчем, ні доларом, ні ще чим марнославним», втікала від своїх батьків, від суспільства-«свинарника», збивалась у стаю вільних від усього осіб задля справжнього життя. До них стали долучатись й ветерани в’єтнамської війни. Їм здавалось, що зможуть виправити «викривлений і погорблений світ, чиї тріщини та іржу вони ліпше за старших бачать». У гурті можна було покохати кого хочеш, ласувати життям у спальному мішку, не заглядаючи у чекову книжку. І мета велика: не воюйте, – кохайтеся, бо кожне життя є квіткою. Звучало: “Make love, not war”. Тому їх називали ще «дітьми квітів». Всі ставали братами й сестрами поміж собою, терпимими до іншого кольору шкіри, мови чи звичаю. Їх гіпнотизував рев гітар у змаганні з голосами співаків. З довгим волоссям, у поношених і навмисно порваних джинсах, з яскравими латками на одязі, зафарбованому світло-відбивнимии фарбами, зі знаками антивоєнного руху (Хреста миру) на спині, кульчиками у вухах та пірсингами в носах, в окулярах з кольоровим склом, строкатими хустками на шиї, сумками на довгому ремінці, вони воліли жити справжнім вільним життям, без електрики, телевізора, водопроводу, чи каналізації. Деякі, як справжні «діти природи», взагалі воліли обходились без одежі. Гру волі підсилювали наркотики (ЛСД, марихуана), які, ніби, зупиняли час, але ще не розривали єдність з чарівним світом довкола. Звісно, такий рух турбував керівництво США. І як дізнаємось з твору Корсака, президент Ніксон не відмовився від пропозиції популярного співака Елвіса Преслі, що мав великий вплив на молодь, долучити його в агенти ФБР, аби «приносити користь країні».
А де вплив на людську свідомість, там і радянські та соцтабірні спецслужби з контролем над людськими масами, як учив ще Сунь Дзи. Виробництво і транспортування «наркоти» вони намагались поставити під свій контроль. На території Чехословаччини готували дилерів-продавців цього «товару». Старались захопити його виробництво й шляхи транспортування. Чехословацькі друзі контролювали гангстерські групи в Швейцарії, Австрії, Мексиці та Індії. А дев’ять із десяти латиноамериканських наркоторговельних угрупувань були під совєтами. Мексиканці марксисти намагались обміняти героїн на американську зброю. Недавно ми стали свідками, як російські «специ» вивезли з Буенос-Айреса на державному літаку майже пів-тони «муки». Те саме стосувалось і контролю над виготовленням всяких отрут. Жертвою отруєння, як відомо, став Степан Бандера. На прикладі Скрипалів бачимо, що ця практика простяглась аж у наші часи. За директивою Москви, Чехословаччина побудувала на території Північної Кореї «госпіталь», головною метою якого було випробування на людях біологічної зброї, дії атомної радіації та перевірити вплив різних препаратів на свідомість. Цікавило, як відмінні раси і нації можуть протистояти стресам атомної війни, дослідити їх фізіологічну і психологічну стійкість. Тіла піддослідних полонених спалювали у ними ж збудованому крематорії. Вивезені з Німеччини спецслужбами СССР після ІІ-ої світової війни більш як 30 вагонів документації гітлерівської «Аннербе», не залишились не читаними. Вони й до нині несуть свої «плоди». Тому актуальними залишаються слова Івана Корсака про «народ, що по вуха у лайні», який «весь світ пнеться туди затягнути».
Корсак описує як за допомогою посередників Москва підживлювала «доларовим дощем» комуністів та антивоєнні рухи в Америці, знаючи, що у прямій сутичці за технічної переваги США, їй не виграти війни у В’єтнамі. Хитрість і наркотики Хрущов вважав головними у боротьбі з капіталізмом, і аж на третій позиції були танки. Війну треба було виграти усередині Штатів. Москва готова була платити за кожну душу, яка проти цієї війни. Їй потрібні були стотисячні мітинги на Вашингтон і Пентагон. Підтримка молодих комун хіпі з вільним вживанням наркоти вважалась одним із ключів до успіху. Йшлося, чи взагалі ця молодіжна субкультура не зможе замінити християнську культуру.
Загадкою в історії залишилось вбивство президента Кенеді у центрі Далласа. Зробив це начебто Лі Гарві Освальд, який до події чотири роки жив у Мінську, одружився і працював на радіозаводі у С. Шушкевича. Через два дні його, в оточенні поліції, поцілив Джек Рубі (Якоб Рубінштейн). Чи стріляв не тільки Лі, і чому Фідель Кастро незадовго до події говорив у розмові з братом про її велику ймовірність? – розмірковує автор.
Іван Корсак подає образ Моріса Чайлдса (Мойше Чиловського), дитячі роки якого пройшли на Київщині, а потім батько забрав його до Чикаго. З роками він став містком між зав. міжнародним відділом ЦК Б. Понамарьовим, Сусловим та керівником компартії США Гесом Холлом, а також забезпечував зв’язок з Мао у Китаї. Його рідний брат Джек забезпечував доставку сотень тисяч доларів з Кремля і був водночас агентом ФБР, де акуратно переписували номера одержаних купюр та відстежували стежки московських грошей. За антидержавну діяльність під суд потрапила за «Актом Сміта» сотня керівників компартії. «Праця» братів була належно оцінена. Сам Л. Брєжнєв вручив Чайлдсу орден Червоного Прапора, а Рональд Рейган – найвищу військову нагороду США – медаль Свободи. У Москві Чайдлсу організовували зустріч з першою жінкою-космонавтом, щедро частували «Зубрівкою», дали перепустку у буфет міжнародного цековського відділу, бо у продмагах тоді домінувала морська капуста в бляшанках.
До В’єтнаму стали постачати керовані зенітно-ракетні комплекси та РЛС. Весною 1965 року туди прибули до 3,5 тисяч воєнних, пілотів та інструкторів. І вже одного 25 липня були збиті три американські військові літаки. Однак Москва заперечувала будь-яке своє втручання у «громадянську» війну у В’єтнамі: «Нас там нєт». За службу у В’єтнамі ніхто не отримав ні пенсії, ні жодних привілеїв. Цю війну її учасникам належало забути.
Роман сягає кульмінації, коли 4-го травня 1970 року хіпі вирішили провести антивоєнну демонстрацію біля Кентського університету, аби доєднати до свого руху й студентів. В розпал мітингу, один із підкуплених хіпі забирається на горище будинку, і стріляє з карабіна, спочатку в гвардійця, а потім у студента, далі в свою кохану Кнопку, аби нікому не дісталася. Мирослав вираховує звідки стріл, виявляє стрільця, при цьому мало сам не гине. Виручає вічний його опонент – Річард, що знешкодив стрільця. Розгорілась відома трагедія: четверо студентів були убиті, а дев’ятеро – поранені.
Роман дає однозначну відповідь на запитання, поставлене у заголовку цієї статті.
Життя Іван Феодосійовича Корсака продовжують його твори. Тепер його душа «дивитиметься зорею небесною, чи достойні ми своєї землі». Твір завершуються словами: «Благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок – життя…». Бо лише життя несе надію на перемогу у всяких людських війнах.

Микола ГРИГОРЧУК

Джерело: Літературна Україна

Зовсім не забаганки наших читачів або уподобання письменників нині вивели історичний роман на передній край уваги. Очевидячки, винуватець подібного — його величність Час. І наша сучасна література в цьому жанрі має достойні наробки.
Своє місце в історичній романістиці належить творам Івана Корсака. Роман “Борозна у чужому полі» — то книга про славетну родину Тимошенків, де старший брат Степан вважається батьком американської прикладної механіки, найменший Володимир був членом уряду Рузвельта, а середульший Сергій — член Центральної Ради, міністр УНР, а ще славетний архітектор, що блискуче поєднав давню архітектуру з українським модерном. Роман “Вибух у пустелі» оповідає про Георгія Кістяківського, співавтора атомної бомби і ще низки наукових робіт, а книга “Запізніле кохання Миклухо-Маклая» подає чимало незнаного з життя зовсім не “выдающегося русского путешественника», а відважного і так само стражденного науковця з кріпкими українськими коренями. Ці три книги крайова організація “Просвіти» і облорганізація Національної спілки письменників України рекомендували до участі на здобуття Шевченківської премії.
Вартує відзначити, що серед наших славетних земляків, долею розкиданих близькими і далекими світами, є постаті, чиї портрети не змалювати лише одною якоюсь фарбою. До них належить і Степан Тимошенко. На щастя, автору роману “Борозна у чужому полі» вдалося уникнути такого спрощеного малюнка. І. Корсак не затушовує десь малоросійства, десь космополітизму вченого. Бо ж “Воспоминания», спогади Степана Прокоповича, видавалися російською мовою, їх готували російські редактори.
Водночас вельми красномовні міркування СтепанаТимошенка, коли брат Сергій запросив його на чергове засідання Центральної Ради. Степан Прокопович зі скепсисом вислуховує слова Винниченка, що відповідь на провокативний ультиматум російських більшовиків належить дати дещо “лівішою»; Тимошенко був переконаний, що їм “не полівіння треба, вони зуб заточили на всю Україну». Або як разом з Володимиром Вернадським як фундатори Української академії наук марно оббивали пороги денікінських кабінетів, рятуючи академію, та спали в дорозі на підлозі вагонів, коли поряд із шиком їхали бариги, що заробляли на солдатській крові. Ні, навіть лукаве редакторське перо не здатне було витравити з душі Тимошенка чуття своєї землі.
Окремо потребується відзначити чималеньку дослідницьку роботу і пошук при підготовці романів Іваном Корсаком. Певне, немало англомовних матеріалів довелося “перелопатити», перш ніж сісти за рукопис книги про Георгія Кістяківського “Вибух у пустелі», книгу, визнану торік як “Краща книга України» в номінації проза. Ареал пошуків був не меншим при підготовці роману “Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Тож автор висловлює щиру вдячність Сіднейському університетові, який люб’язно надав фотокопії щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклай, досі ніде в світі не друковані, дякує німецькій фірмі Antiquariat Steffen Völkel, Британському музеєві, Ліннеєвському товариству в Лондоні, Національному музеєві природничої історії в Чилі, Інститутові етнології і антропології Російської академії наук, Національному науково-дослідному інститутові у Порт-Морсбі Папуа Нової Гвінеї…
У “Борозні у чужому полі» особливий інтерес становлять спроби Сергія Тимошенка налагодити на американському континенті видання українського сатиричного журналу і в зв’язку з цим невідоме раніше листування Тимошенка з Євгеном Маланюком, Маланюка з сином Сергія Прокоповича Олександром. Ніколи не друкувався в Україні великий оглядовий матеріал про українську архітектуру Олександра Тимошенка. І вже зовсім можна дивуватися, що автору вдалося скористатися навіть заувагами до публікації Олександра Сергійовича, не друкованими навіть на американському континенті. В Євгена Маланюка не було можливості приєднатися до видання журналу, та й ставився він до цієї справи вельми стримано, передбачаючи немалі труднощі. Але при всьому тому як не захоплюватися відданістю українській справі Сергія Прокоповича, обтяженого літами та стражданнями в таборах Тодта.
Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно», зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка».
Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман «KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS» («Секрети королівського діаманта»), українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій».
Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою».
Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета», де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі».
Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізблюється як діяч української, російської, австралійської і новогвінейської культур, Георгій Кістяківський є продовжувачем українських наукових традицій батька і діда, професорів університету Святого Володимира, і водночас уже набутих традицій американських, як і Степан Тимошенко. Сергій Тимошенко, міністр УНР і посол та сенатор польського сейму, діяльний, їжакуватий парламентар, природно вписується і в українську, і в польську історіографії. А ще за його проектами виросло понад чотирьохсот будов, переважно церков, у Грузії, Україні, Росії, Польщі, Чехії, Словакії, Канаді, США, Парагваї… Не встиг, не завершив проект храму тільки для аргентинської громади.
Коли у Варшаві торік улітку йшла дискусія автора роману про В. Липинського “Dzieci Jafeta» Івана Корсака і відомих істориків Томаша Стриєка (Інститут національної пам’яті, Польща) та професора Романа Висоцького (Університет Марії Кюрі-Склодовської у Люблині), то з уст доктора Стриєка пролунало:
— У Польщі досі нема жодного опрацювання про Липинського. Ми втратили для Польщі цю постать, а тим самим зробили крок назад у наших відносинах.
Твердження Томаша Стриєка видрукувала варшавська газета “Наше слово».
Важко заперечити професорові: його вислів тільки ще раз наголосив на суспільній потребі згаданої тематики.
Є ще одна особливість книг Івана Корсака, яку підмітив і дуже точно висловив Ігор Гирич у післямові до роману “Немиричів ключ»: “Авторові вдалося показати небуденність постаті Юрія Немирича в українській історії, виопуклити думку, що перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках».
То вельми істотний штрих до романів Івана Корсака про українських інтелектуалів.

Микола КУЧЕРЕПА,
професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.
Оксана ГОЛОВІЙ

Що ми знаємо про Миколу Миклухо-Маклая? Так, шкільна програма каже, що він був видатним мандрівником, який неабияк прислужився науці, зробивши низку відкриттів. «Выдающийся русский путешественник», – стверджують російські джерела. І мало хто знає, що походить великий вчений із славного козацького роду Миклух, що подвійне прізвище – Миклухо-Маклай – взяв собі, аби втекти від ув’язнення за кордон.
«Багато нашого по чужих хатах позалежувалось, що не всяке вже й пізнає, чиє воно спершу було. Багато позабирали в нас усякого добра сусіде, багато і самі наші предки по чужих людях порозносили… А воно Бог зна коли було наше «непрошене й не дане», тільки що не було в нас на Вкраїні захисту все те ховати», – написав свого часу Пантелеймон Куліш. Ці слова читаємо в анотації до нового роману Івана Корсака.
«Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – саме так охрестив своє нове творіння автор. Втім у романі ви не знайдете такого собі ширпотребного «мила» про кохання-зітхання. Бо з перших сторінок затамувавши подих стежитимете за перипетіями й карколомними пригодами, що випали на долю Миклухо-Маклая. І почнете переживати вже тоді, коли майбутній першовідкривач далеких заокеанських островів стоятиме на кордоні, молячись, щоби не викрилася оборудка із документами, які виготовити допоміг нащадок останнього гетьмана Розумовського граф Олексій Толстой… Ви співчуватимете його матері Катерині Семенівні, яка мусила відпустити одного з синів у далекі світи. А потім з подивом спостерігатимете, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. І усміхатиметеся, коли дізнаєтеся, що листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Було у житті Миколи Миклухо-Маклая почуття, що змушувало шалено бігти кров по жилах. Він закохався у хвору дівчинку, коли асистував як лікар. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним і назавжди – Ангела незабаром померла. А Миклухо-Маклай з головою пірнув у науку.
Звісно, він не був аскетом. Траплялися у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
Втім основну увагу Іван Корсак все ж зосереджує саме на діяльності та подорожах науковця, а також – на всіх негараздах, що випали на долю Миклухо-Маклая: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
…Справжнє почуття виникло між Миколою Миколайовичем і молоденькою вдовицею Маргарет Робертсон, донькою прем’єра провінції Новий Уельс. «Навіть словом обоє не перемовилися, різні віком і життєвою долею, але щось таки відбулося між ними, щось сталося, невидиме на колір, невідчутне на звук; воно змайнуло між ними раптовою іскрою і, видається, змінило обох», – інтригує автор. Саме Маргарет стала тією єдиною, яка змусила затятого тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Бо ж серце віддала сама… Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливу цінність складають уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Насамкінець варто сказати, що «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» – роман, що можна вважати віховим у нашому сприйнятті видатного науковця. І в кожного, кому пощастить прочитати новий твір, вже не повернеться язик сказати, що Миклухо-Маклай – «выдающийся руський путешественник».
Оксана ГОЛОВІЙ

У книзі «Запізніле кохання Миклухо-Маклая» український письменник Іван Корсак виступає і в ролі дослідника, і, звісно, вправного романіста.
Мабуть, особливо відповідально писати про видатну постать. А тут - розповідь про вченого, якого всі вважали російським, а він має не просто українське коріння, а фактично є волинянином. Адже на Великій Волині, у місті Малині, що на Житомирщині, був маєток родини Миклух.
Я з великим задоволенням прочитала книжку і впевнена, що вона так само захопить чималу читацьку аудиторію. У творі описується життя Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая – видатного біолога-дослідника, який присвятив життя науці, задля якої був вічним мандрівником. У нього була мрія знайти на краєчку світу «плем’я, а чи народ з душею ще не пропащою, ще не замуленою і не прокислою». Він долав африканські пустелі, десятки миль океанських, прокладав дорогу дрімучими джунглями. На нього чатували отруйні стріли індіанців, тропічні лихоманки, крокодилячі та тигрячі пащі. Попри це, він здолав усі випробування.
Водночас М.Миклухо-Маклай – надзвичайна людина. Тернистим був його шлях: з гімназії – вигнали, з університету – виключили, з Росії – тікав з фальшивим паспортом. На думку спадали гіркі слова, які колись ляжуть на папір з-під його пера: «Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою духовних цінностей і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали ті, хто угадував бажання вождя».
Отож, залишивши Росію, Миклухо-Маклай виїхав у Німеччину, де навчався у Гейдельберзькому університеті, потім в Лейпцигу та Йєні. Тут працьовитий та талановитий студент привернув увагу професора Ернеста Геккеля, який візьме Миколу у велику наукову подорож. Далі були подорожі, організовані на мізерний кошт Російського географічного товариства та на власний кошт. Він хворів, голодував, не раз зустрічався з розбійницькими бандами...А ще публікував статті, відкривав нові види загадкових губок. Про нього ж писатимуть, що після Дарвіна саме він був реформатором науки. І хоча мав пропозиції залишитися на кафедрі, не хотів бути паперовим ученим.
Цікаво читати про подорожі М. Миклухо-Маклая, котрий стрічався з людьми різних світів. Найсильніше враження викликав у мене опис перебування героя у Новій Гвінеї. Письменник пише, як учений ставився до місцевих: лікував, навчав сіяти різні культури, привіз залізні знаряддя праці, а далі ще й домашніх тварин на розплід. Полюбив тамтешній люд Миколу Миколайовича, зустрічав з почестями, називав «місячною людиною». М. Миклухо-Маклай вивчив мову тубільців, їхні звичаї, діалекти, досліджував рослинний та тваринний світ. А згодом захищав їхні інтереси, бо вважав, що шкіра у них чорна, а душа світла.
Не оминув письменник і прикрих сторінок у житті вченого: вже хворий Миклухо-Маклай читає у російських виданнях, що, мовляв, Нову Гвінею саркастично йменують Макландією, його ж тихоокеанським поміщиком… Однак Іван. Корсак цитує і похвальні слова Льва Толстого на адресу видатного мандрівника: «Ви… довели, що людина є всюди людиною».
Автор твору розповідає і про те, як ученому пощастило зустріти серед життєвих буднів велике кохання. Його зачарувала Маргарита, донька прем’єра провінції Новий Уельс: високоосвічена жінка, з неповторним голосом і щирим серцем. Протестантка і православний поєднали долі за традиціями обох вір. Їм судилося прожити у шлюбі так небагато, в сім*ї народилося двійко синів і лише смерть Миколи Миколайовича розлучила їх. Останніми словами важкохворого були: «Моя кохана».
Гадаю, твір І. Корсака має зацікавити багатьох, кому не байдужа доля подвижників віл науки. А додаток «Зі щоденника Маргарити Робертсон де Миклухо-Маклая» не залишить байдужим, впевнена, нікого. Адже це не лише оповідь про тогочасні події, а крик зраненої душі, яка волає про допомогу, намагається зрозуміти звичаї чужого їй краю.
Думається, читач відзначить правдивий показ тернистої дороги науковця, подякує за повернуте українське ім’я, за велику віру в Людину. Вартує зазначити, що письменником був опрацьований багатющий матеріал, перелік джерел якого подається у книзі.
На початку роману вміщена притча: старші люди радять юнакові піти до храму, якщо важко буде на душі. Я ж раджу: якщо вам захочеться поповнити у душі високе і захопливе – познайомтеся з романом Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая».

Марія Гузьо ,
студентка 1-А групи
Луцького педагогічного коледжу

Це моє перше знайомство з творчістю Шкляра і, сподіваюсь, що це його найгірша книга.
По суті це примітивний бойовичок 80-их років, з невигадливим сюжетом і натяком на містику. Розповідь йдеться про супер-мега солдата, котрому море по-коліна, а завалити з десяток озброєних спецназівців що раз плюнути. І що, хоч якось вирізняє цього персонажа від міріад аналогічних це, певні нелюдські вміння елементала.
Далі по класиці: герой отримує завдання спасти безневинну дівчину з волохатих лап негідників. І, вінчаний цією метою український-француз долає всі труднощі і незгоди на шляху до омріяної "королеви". Оскільки (знову ж таки по класиці) крутий боєць, що пройшов і вогонь, і воду, і Чечню на "мідних трубах" зазнав поразки.
Мордобої, секс, долари і елітне спиртне - невід'ємні супутники чтива - і тут наявні в повній мірі.
Тому, хто хоче, після довгого робочого дня напруженої мозкової діяльності, вимкнути мізки і плисти за течію сюжету ласкаво просимо сюди.

Відомий на чужині, маловідомий вдома
Роман Івана Корсака «Вибух у пустелі», на мій погляд, може зацікавити багатьох, кому небайдужа історія української еміграції і хто має охоту заповнити її білі плями художньо осмисленими фактами.
«Вибух у пустелі» - роман про славетного українця Георгія Кістяківського. Він відомий в Америці, але водночас донедавна зовсім невідомий в Україні… Його ім’я було на сторінках сотень американських газет та журналів, про нього писали книги, проте мільйони українців навіть не чули його імені…
З перших сторінок роману ми поринаємо в часи Другої світової війни та повоєнний період, в період, коли США, Німеччина та СРСР змагалися між собою за винайдення атомної бомби. Кістяківський брав участь у створенні ядерної зброї разом з американцями, адже був впевнений в тому, що робить це задля того, щоб протистояти фашизму німецькому чи російському. Що з цього вийшло? Відповідь – на сторінках роману.
Пропозиція Оппенгеймера взяти участь у Манхеттенському проекті мала б зламати усталене життя Кістяківського: «Він так довго йшов до нинішнього дня…
Він – професор Гарвардського університету, он на полиці чемно шикуються рядочком його книги, його наукові дослідження…
Така неблизька, каменюччям всипана дорога від того досвіткового осіннього ранку, коли денікінці зовсім ще молодим тебе лапнули, як голодний шуліка малосиле курча»…
За спиною у Кістяківського вже стільки доріг: Туреччина, Балкани, Німеччина – дякуючи своєму дядькові Ігореві Кістяківському, міністрові в уряді Павла Скоропадського, Георгій у Берліні вивчився, згодом докторську дисертацію захистив. А потім був Принстонський університет.
Оппенгеймеру таки вдалося вговорити Георгія взяти участь у створенні атомової зброї і Кістяківський переїхав у Лос-Аламос.
А потім - важка робота над розробкою бомби, тисячі випробувань, та надзвичайно відповідальне останнє випробування. Воно могло довести геніальність вчених, які створили досі незвідану зброю, але в той же час міг трапитися провал: вся робота була б марною, створення атомної зброї неможливе і пора все ж «перепросити динаміт».
Зі сторінок роману ми дізнаємося й про долю українських вчених, які залишилися на батьківщині та в нестерпних умовах московської окупації все ж творили високу науку. Невеселою була доля багатьох українських вчених: «Дмитро Іваненко не на Нобелівську відзнаку номінований, а номінували його у зеки й він мотає свій строк. Житомирянин Сергій Корольов, балакали серед наукової братії, до розстрілу був присуджений, невідомо живий він чи ні. Строк заробив Ландау, Агатангела Кримського, переказували, також згноїли, одні кажуть, що доконали його в лазареті Кустанайської тюрми, а інші – що викинули неживого на ходу з товарняка, як етапом везли. Волиняка Михайла Кравчука, математика істинно від Бога, замордували у розквіті сил. В Харкові влаштували «виставу» в опері, де п’ятнадцять душ невинних, інтелігентів істинних, інтелектуалів європейського рівня фальшивий суд до розстрілу присудив, а ще майже дві сотні відправив у концтабори…».
Твір цікавий тим, що побудований значною мірою на англомовних джерелах, досі відсутніх в Україні. Цінними є і інтерв’ю дочки вченого, Віри Кістяківської, з яких можна багато дізнатися про те, якою людиною був Георгій, яким батьком він був, чи впливав на доньку при виборі професії, як складалися їх стосунки під час приїзду доньки на канікули в Лос-Аламос та й про життя Георгія після завершення роботи над бомбою.
Незвичною є побудова твору, адже розділи нагадують кадри фільму: це неабияк зацікавлює, створює інтригу, від книги неможливо відірватись.
А сам фінал твору для мене був неочікуваним і вражаючим, мимовільно з'явилася думка: «Ніколи не знаєш, що готує тобі доля… Іноді вона така несправедлива…».
Катя Сидорук

Із чим я змогла би порівняти прозу Галини Пагутяк? Для мене це – як велика скриня зі скарбами. Відкриваючи її, дістаю щораз новий, щораз інший скарб. Дістаю поволі, без будь-якої послідовності, навмання. І щораз кожен наступний дарує мандрівку – особливу, цікаву, неповторну.
Кожен скарб – це цілий Світ. Ба навіть кілька світів.
Один із таких, безцінний, під назвою «Сни Юлії і Германа» - це майстерно переплетені кілька світів, кілька сюжетів і навіть століть. Містичні мандрівки у снах і у часі, відчуття тривоги і передчуття трагедії... Двоє героїв із різних часових просторів у снах бачать себе в іншому часі й інших місцях.
Книга з першої сторінки не відпускала мене ні на мить. І продовжує тримати. До того ж, всі відчуття під час роботи над цим романом письменниця описала в «Кенігсберзькому щоденнику», який паралельно вела. Це щось нове і непересічне в літературі, принаймні сучасній, бо такого досі не зустрічала. Це дивовижно.
У моєму рейтингу книг Галини Пагутяк ця книга займає перше місце. Нехай це звучить пафосно і голослівно, але я вражаю цю книгу геніальною!
А ще мене дуже тішить, що свого часу я віднайшла у Всесвіті цю Скриню; що поки не всі скарби дістала, і на мене чекають інші мандрівки... А Вона ж іще буде наповнюватись!..

Прочитав днями книгу Юрія Щербака "Час смертохристів. Міражі 2077 року". Спершу мінімальний екскурс в біографію автора, тому що, як на мене, це важливо: Юрій Щербак - дипломат, екс-посол України в США, Канаді, Мексиці та Ізраїлі, тобто він знає цю "кухню" зсередини.
Також дізнався, що з книгою трапився цікавий випадок: "Напередодні вручення Шевченківської премії за 2015 рік розгорілись неабиякі пристасті, так, 10 лютого 2015 року газета «День» повідомила, що переможцем у номінації «Література» став Юрій Щербак зі своїм трикнижжям «Час смертохристів» (2011), «Час великої гри» (2012) і «Час тирана» (2014), проте вже згодом стало відомо, що переможцем став Юрій Буряк зі збіркою поезій «Не мертве море», а посилання на статтю про Юрія Щербака як переможця було вилучено, а у Шевченківському комітеті було підтверджено, що переможцем став Юрій Буряк".
От так, начитавшись інтриг у книзі, можна припустити, що хтось не захотів такої великої уваги суспільства до даного твору )))) Та це все конспірологія, а тепер про книгу:
Спершу мені здалось, що я читаю другосортний шпигунський бойовичок - купа незрозумілих подій, дивний непояснений світ, купа арбевіатур і організацій, які не тримаються в голові, але потім потроху все почало ставати на свої місця. Напруга почала наростати і з кожною прочитаною сторінкою тільки збільшувалась. Також мені дуже сподобався той факт, що я жодного разу так і не зміг передбачити, що ж станеться далі. Гумор також присутній у книзі - так автор досхочу відривався на абревіатурах. Чого тільки варті УСРАН, УРОД, ДУР, ЄДРОН і інші.
Юрій Щербак не фантаст, тому світ майбутнього у нього справді вийшов дещо дивним, але ж тому ми і читаємо фантастику, щоб побачити/прочитати те, чого ніде і ніколи не бачили. Суть книги якраз не у оболонці, не у вигаданому світі 2077 року, а у наповненні. Оболонка служить лиш папером, на який лягає повідомлення, яке хоче донести автор. У цьому повідомленні можна зрозуміти просту істину - не вірте будь-якій владі. В книзі фактично у жодній змальованій країні немає чесної і справедливої влади, так само, як і зараз у нашому рідному 2015 році. У книзі всім керують банди злодіїв в законі і олігархів, у книзі людей зробили кріпаками навіть де-юре. Мені також було цікаво почитати епізоди з грою розвідок і контррозвідок у книзі - кому, як не колишньому дипломату знати тонкощі у цих справах. Впевнений, що саме так у світі і зараз вирішуються питання - вбивствами, вербуванням, підкупами і т.д. У книзі, написаній у 2011 році розповідається про те, як наша держава стає точкою зіткнення між Конфедерацією Північної Америки і державою під назвою Чорна Орда. Книга написана у 2011 році, Карл! Одні намагаються підкупити керівництво і окуповують території, інші теж намагаються купити керівників і обіцяють військову допомогу. Все відбувається ніби перед очима зараз. Також книга більше чіпляє якраз тому, що вона про нашу країну, а не про якусь далеку, чи про вигадану. Розуєш, що ті всі проблеми України 2077 року певною мірою є і у нас зараз. І закривати очі, казати, що їх немає - не правильно.
Книга рекомендована для прочитання тим, хто ще ходить у рожевих окулярах і вірить, що "хтось прийде і порядок наведе". Як на мене, краще бути песимістичним реалістом і готуватись до гіршого, ніж вірити, що ось прийде нова чесна влада і тоді ми заживемо. Головне в цій книзі - суть, а вона досить глибока.
Мені сподобались деякі цитати:
"- Ну, добре. Повалили владу. Що потім? Яку Україну будувати? — не вгамовувався Гайдук. — Президентську, парламентську, революційно-диктаторську? Яку економіку? Одержавлену? Приватну? Що робити з боргами? З адміністративним поділом? З корупцією? З поліцією?
Капрану не сподобалися ці питання. Він спохмурнів:
- Не думав, пане генерале, що ви надаєте цьому значення. Різним формальностям. Наше завдання — знищити існуючу владу. Часу немає на теорії. Невже ви не розумієте, що нас просто винищують?
- Розумію.
- Скоро від України навіть назви не залишиться. Оля придумала геніальну акцію: «Останній українець». Кожен, кому не байдужа наша доля, уявляє, що він — останній українець у світі. А для того, щоб цього не сталося, відповідним чином діє."
А також:
"- Ви не знаєте цієї землі, не знаєте її пісень, не знаєте, чому люди вмирали за цю землю. Тільки не думайте, що націоналізм — це ненависть до інших. Це любов — до себе, до свого народу і до інших. ... Я чув, з'явився такий рух — «Я останній українець». Це поразка. Ви уявіть, що ви — Перший українець у світі, що у вас все попереду. Почніть писати історію України з чистого аркуша. Чого вам не вистачає? У вас є чесне ім'я, бездоганна біографія. Вам довіряють люди. Вас знають на Заході. У вас і у вашого народу є не тільки майбутнє, але і блискуче минуле: Київська Русь. Велика держава, яка існувала тисячу років тому".
Давайте будемо "першими українцями" і будемо писати нашу історію з чистого аркуша, і допоможи нам Бог, щоб все не скінчилось так, як закінчується перша книга.

Рятівниця Пантелеймона Куліша
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Іван Корсак представив роман «Перстень Ганни Барвінок»
У цій історії, здається, все зрозуміло: був Пантелеймон Куліш — особистість виняткової творчої активності, амбітності, сміливих задумів, подеколи злостивості й контроверзійності, — а ще він мав дружину, котра залишилася для нас у його тіні, — у дівоцтві — Олександра Білозерська, а в літературу увійшла як Ганна Барвінок. Кулішева вулканічна енергія, яка породила цілий корпус текстів (їх вистачило б і на кілька літературних біографій), його неприборкане бажання скрізь та всюди бути першим і єдиним носієм істини, непогрішним судією всіх та кожного — і, гадалося досі, пригнічена могутньою чоловіковою індивідуальністю, хронічно ним зраджувана, затуркана, безхарактерна дружина, котра писала вже тоді глибоко старосвітську етнографічну прозу, що є на сьогодні безнадійним літературним анахронізмом.
Ми живемо ніби в полоні міфів і стереотипів, здебільшого не усвідомлюючи того, й передаємо їх, немов естафету, прийдешнім поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми й різні ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було огорнуто непрозорим запиналом, і ми мали про нього якісь дуже туманні уявлення. Будь-яка спроба щось довідатися з фактографії взаємин їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим, дуже багато творчих мотивів та вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами.
Коли стали доступними читачеві такі тексти, як «Кохання в житті Шевченка й Куліша» Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), «Романи Куліша» Віктора Петрова, його ж «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки...» та «Урваний роман» Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма подробицями його сімейного життя та адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася напрочуд цікава книжка «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» Євгена Нахліка, в якій мовби підсумовано цю тему й «закрито» її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази і популярних у сучасній психології теорій на зразок Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи — взагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи просто знехтуваною. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії сухо аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причинно-наслідковому зв’язку й докладно аргументовано документами.
Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї «все вже написано» (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, яких не зауважили його попередники в темі. Звісно, тут маємо другий варіант.
Коли читаєш «Перстень Ганни Барвінок», то з’являється відчуття, що Корсак справді добре знав не лише перебіг подій життя героїні, її твори та листи (деякі з них як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а й був також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі простежується полеміка з попередниками, особливо з ефектними тезами Віктора Петрова.
Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про саму Ганну Барвінок. «Майже рівною мірою його можна назвати і романом про Пантелеймона Куліша чи романом про «двох Кулішів» — подружжя». Це так. Несамовито егоцентрична особистість високої ідеї і патріотичного чину, Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору, аніж, власне, сама Ганна Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, який простежується, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена «Подружнє життя», де є суто жіночий погляд на описувані події, їхня оцінка жінкою, котра стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича з його романом «Зовнішній бік вітру», де також маємо окрему — жіночу — версію подій.
Отже, у романі Корсака висвітлено факти відомі, але не тільки. Бо, виявляється, на них можна глянути й з іншого погляду. І знайти там другий і третій план, непомітні поспішно-поверховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, аніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що почасти здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її до жертовності й незрідка готовності підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть відмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові...
Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була одна-єдина жінка, котра була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, безмежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, котрий недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. І епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце витонченої дівчини — здригнулося воно й від передчуття тих випробувань і того болю, що їх принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути...
Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не лише тому, що з її погляду це був мезальянс. Усе-таки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, мати передбачала, що її донька не буде за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося...
Але до одруження із Шурою Білозерською Куліш ще змушений був податися до Петербурга «на ловитву щастя і чинів». Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка із маєтку Білозерських. «Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки, щемливо виють уночі, а тут столиця, не якийсь ведмежий куток, тут блиск і розкіш, слушна нагода вхопити фортуну за хвіст...» Таж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може посприяти Кулішевій кар’єрі, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду...
Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби одружився з Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, котра з любові до нього мала би бути ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відмовила: «Никогда!» Ошелешений Куліш, здібний архітектор повітряних замків,ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашею Білозерською. Він згадав про неї...
Зрештою, відбулося весілля. Їхнім весільним боярином був Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молоде подружжя. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, досить велика тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подорож. Здається, все складалося якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (уже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які їй підготувала доля. Як незабаром вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи із сарказмом пише Віктор Петров. Більш поблажливо — Нахлік. З гіркою іронією — Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глибокою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, котрій натхненно симпатизує, а й веде за неї війну одночасно на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою, і найдошкульніша з них — від Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа.
Куліш був приречений на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради й цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч не мала жодної надії, яка б підтримувала її, щоб остаточно не зламатися...
І тут трапилось диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, відтак вони зубожіли до крайнього, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма українськими діячами. Він опинився майже в ізоляції. І єдиною його підтримкою та опорою залишалася дружина, котра щиро вірила в геніальність свого Куліша та його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді безцінний скарб?
Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно озирнутися навколо, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившись від світу й від самої себе найхимернішими фанаберіями.
Корсак у романі не бере на себе ролі адвоката Ганни Барвінок і прокурора любострасного Куліша. Він, по-перше, виступає реконструктором того, «як усе було», а по-друге, пояснюючи глибинні причини й мотиви взаємин, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усе-таки роман — це не байка з моральною сентенцією у фіналі.
Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, я знаю, як складно узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, який слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може «обвалитися» на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор дійсно досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати у творі утриманцем документального матеріалу, сяк-так групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось подібним до літературного поп-арту). Письменник легко почувається серед усього розмаїття фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Про які-небудь факти — на авторову думку, не надто істотні — згадано лише побіжно, а решта стають основними компонентами оповідання й увиразнюють авторську концепцію.
Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гордовито казав: «Ти — моє твориво». У романі Барвінок, переосмислюючи їхнє подружнє життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: «То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, із серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом...»
Але це — не вирок судді. Не знущання з немічної старості чоловіка, котрий розгубив усі палкі захоплення та прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак все ж має в душі те відчуття полегшення й каяття, яке йде поруч із поверненням блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття Кулішем власної відповідальності перед українською людністю. Приблизно таке відчуття може переживати мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших витівок. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша якраз тоді, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Можливість порятунку завжди була у нього в житті, але він ніби навмисне волів її не помічати...

Джерело: Газета День http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ryativnycya-panteleymona-kulisha