Рецензии на книги — Мария Матиос

Неси, неси свої води, Черемоше. Повідай світу про солодку Дарусю, про долю ії незавидющу, про смуток і біль України, про землю, стоптану солдатськими чоботями руминів, німців, поляків, совєтів. Тобі добре, ти, навіть, як і плачеш, то не видно. Умієш сховати сльози рясні, росу солону, смуток вогкий і несамовитий. От тільки стогону сховати навіть ти не в силах. То ж стогни, може почують тебе десь там в блакитних небесах білосніжні янголи, може зглянуться над небогою, може... »Люди не люблять тужити. Вони взагалі нічого не люблять». Люди заздрять на добро сусіда, на худобину більшу, курку жирнішу, дружину кращу. Погано живуть - зле, любуються - от теж не сповна розуму. Людям завжди знайдеться про що поговорити-потеревенити, або ж просто почесати язики. Як от про Дарусю. Дурною ії рахують,…

Красива сімейна сага, яка здивує вас своєю відвертістю і такой якоюсь праведною грішністю. Так можна казати? Ні? Та що там, уже сказала, бо так воно і є.

Якщо наважитесь читати цю книгу, будьте готові до всплесків гніву, і болю, і жаху теж. Адже це історія про гуцулів, історія честі і справедливості, така, якою бачить ії кожен з героїв. Вони не чекають Божого суду, не бояться Божого гніву. Вони чинять за велінням сердця і з власного бачення ситуації. Можливо, для вас це стане одним з найбільших откровень і викличе масу протесту. Але... Це гуцули. Хоч вони такі ж українці, як я і ви, та все ж не такі. У них там свої закони, і свої принципи, і свій, особливий, лік гріхам.

Книга побудована дивно, якось так: середина, початок, кінець. А можливо навпаки - кінець, середина, початок. Та ви не…

А мені сподобалась. Хоча для Матіос це незвично простенька книга. Але який колорит! Яка любов до рідної землі і взагалі до людей. Можливо, комусь вона може здатися занадто відвертою, аж ніби надто панібратською, але зате тут немає фальші. Немає показушності. Все просто і скромно. Вам дадуть пораду, смачно нагодують, розвеселять. Деколи буде трошки сумно. Це як наче попасти додому після довгої відпустки.

Всі до одного рецепти я собі зберегла, книга вийшла вся в стікерах, гарненька, ніби україночка у віночку. Що ще можу сказати? Рекомендую всім любителям смачно поїсти. Тим, хто дружить з гумором - читати обов'язково. Якщо ви тільки збираєтесь заміж, або ж початкова домогосподарка - обов'язково. Навіть якщо ви ґаздиня зі стажем, все одно буде цікаво. Але! Снобам не читати. На голодний шлунок…

Сначала книгу читать было тяжело... Я хоть сама с Западной Украины, но столько диалектизмов в тексте, что поначалу чтение шло туговато. По поводу книги... Реальная жизнь реальных людей. От бабушки наслышана о "доброте душевной" советских солдафонов, когда они только-только пришли на нашу землю, но о ТАКОЙ жестокости даже думать не хотела. Ужас, просто ужас... Сколько жизней загубили и разрушили даже не люди, а просто дикие твари, без чувств и мыслей... Очень тронуло название третьей части "Михайлове чудо" и момент, когда Даруся приходила в "гости" в отцу. Я даже всплакнула. Опять таки, о своём...

Книга жизненная, но тяжёлая. И даже не хочется думать, что биографическая, и что кому-то пришлось пережить вот такое.

"Солодка Даруся" - это драма. При чем из тех кошмарных драм, которые касаются не одного человека или одного семейства, но народа, а значит, если один народ страдает по вине другого, всего человечества. Хотя, конечно, можно заявить, что это эдакая вариация истории про Павлушу Морозова, только сам Павлик в ней выступает жертвой. (К слову, ни грамма не сомневаюсь, что легендарно-выдуманный Павлик и вдохновленные его примером детишки, которые были на самом деле, действительно жертвы, но об этом не здесь и не сейчас).

Даруся - местная умалишенная, которая ходит по деревне, вяжет банты грушам, носит семена, укутанные и прижатые к груди, как ребенок. Она не от мира сего. Но эта неотмировость - не врожденная. Это приобретенное качество, помешательство, последовавшее за тем, что пережить нельзя.…

Первые несколько страниц я плевалась дальше, чем видела. Ну почему опять село? Почему, если литература украинская, то обязательно это грёбаное село, с его коровами, свиньями и тупыми ублюдочными людишками? Этой гальматьи мы ещё в школе начитались с лихвой. И тут, как не удивительно, меня попёрло. Книга реально оказалась интересной. И глубокой. И трагичной. И по-настоящему хорошей. Итак, Даруся… Почему она «сладкая»? Потому что от одного вида конфет у неё начинается страшная мигрень. Потому что она никогда не говорит, хоть и не немая. А ещё она иногда ходит на могилу своего отца. Одинокая, сумасшедшая девушка-сирота. Первая часть – о ней самой. Вторая – о её странных отношениях с главным сельским повесой и ещё тем персонажем Иваном Цвичком. И третья – самая главная. О её родителях. О…

Срiбнi вiд сонця яструби висять над головою. Легкий вiтер голiвки трав колише. Вселеньська тиша стоiть над горами –долами. I хочеться або вмерти, або спiвати. Файно.

Говорят, эту книгу тяжко читать из-за диалекта. Правда, написано с гуцульским диалектом. Еще говорят, ее тяжело читать из-за тяжкой судьбы героев. И это правда. Книга о том, как совесткая власть покалечила жизнь семьи.

В художественном плане эта книга может показаться простенькой. Мне кажется, чтобы оценить ее по достоинству, необходимо знать, что такое Буковина и кто такие гуцулы. Можно, конечно, прочесть в инете. Но лучше посетить этот прекрасный край.

Я была в гостях у коренных гуцулов в далеком детстве. И запомнила очень хорошо это волшебное путешествие. Как сначала переезжали на машине через горные реки, надо было два…

«Та вона боялася ходити до тата часто. А раптом хтось вислідить?! Донесе, що вона і не німа, і не дурна, і не солодка?! Для Дарусі це страшніше, ніж напади болю. Хай дурна її довбня болить, розколюється, але мову не вертає нізащо. Вона не вміє жити між людьми із своєю мовою. Люди самі її й відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство?»

Це дуже моторошна книга за своєю суттю, дуже. Про трагедію людської долі. Той випадок, коли не можна закрити очі на час, на те, що це було дуже давно, тоді досить вороже ставилися до дивакуватих людей. Людська природа вона є завжди однаковою — люди жорсткокі, недалекоглядні до незвичайних, якою була солодка Даруся, навіть зараз, а тоді! Що робилося в селі, як пліткувалося! Кожен позаздрить, кожен обсудить, засудить, відкине від…

Книгу важко характеризувати як "сподобалась" чи "не сподобалась". Книга вражає до болю, до сліз, до відчаю! Бо таке дійсно було, бо це-правда, бо дуже часто "людина людині-звір". Такі книги необхідні, перш за все, для того, щоб згадати, скільки життів було знівечено, збагнути це кожною клітинкою свого єства, і більше таких жахіть не допустити...

Книга повернула мені те, що я уже встигла забути – моє дитинство, моїх рідних, історії що колись розповідала моя бабуся. Цей роман, для мене, назавжди залишатиметься романом, насамперед, про почуття. Про глибокі почуття які відновлюють пам'ять минулих поколінь. Образи усіх героїв, як на мене, відображення людей які змушені були жити у той час. Звичайно люди були різними, але водночас такими однаковими. Бо не давали вини жодній людині виходити за межі прийнятого, навіть коли це прийняте – хоч трішки більше щастя, ніж у інших. Заздрість і зла воля одних людей проти інших наповнили усю книгу і від цього так боляче, що хочеться кричати. Хоча ні, кричати хочеться через те що таке могло статися, та й було, напевно. Читаючи книгу я час-від-часу хотіла її не просто прочитувати подумки, а…

Я дещо спантеличена цією книгою. Чимось близька та рідна видається мені буковинська магія, та часом вкрай незбагненна.

"Якось так чудно та Северина кожного разу говорить -так, ніби сон у неї вливає..."

Здається щось подібне пані Марія робить у кожною книгою зі мною.

Десь так мені думалось до середини історії Іванки - простої наївної, геть іще дитячої. Аж поки темрява, що прикривалась ніччю не показала свого справжнього обличчя. І пролилась правда ножем в серце. Скільки ще має пройти часу, вирости поколінь, щоб цей біль перестав бути нашим? Та як нема у світі чужих дітей, так нема і чужої кривди. Принаймні мені дуже хочеться у це вірити.

P.S. Для тих хто читав таку популярну книгу-фантазію Мальчик в полосатой пижаме Джон Бойн просто прохання для порівняння прочитайте Черевички Божої…

Марія Матіос тут зовсім не така, як у "Солодкій Дарусі" чи "Москалиці". Це - поток свідомості про кохання, яке дарує крила й від якого перехоплює дихання. Велике кохання, яке не відпускає. Від якого робиш купу дурниць і вперто цього не визнаєш. Таке буває. Тоді хочеться написати про це, залишити це щемке почуття на папері. І авторка чудово про це пише. Справді, таке буває. Але ці записи здаються настільки інтимними, особистими, що їх, як на мене, не слід комусь показувати. А читання їх здається мені узагалі чимось протизаконним. Бо ж читати чужі листи та щоденники не можна. Однозначно варто читати, коли "любовь нечаянно нагрянет". А коли відболів - оцінка нейтральна. Як у мене.

- Боже-Боже… яке страшне якесь прокляття було на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, свахо… - То не прокляття. То час такий був.

Дана книга Матіос – це трагічна історія однієї із багатьох сімей часу існування Міністрества державної безпеки СРСР й далі. Німота сироти - страшний крик, котрий почує лише той, хто знає історію її життя. А історія та, схована під обкладинкою даної книги.

Читаючи твір сучасника, я ще ніколи не був таким впевненим, як зараз, в тому, що цей твір стане колись класикою.

Українська драма, сага де багато болю і несправедливості. Життя згущене і територіально обмежене Буковиною. Як завжди в Матіос насичена мова і чудовий фірмовий стиль. Все самобутньо і замішано на історичному тлі.

Враження від книги неоднозначні. З однієї сторони, її дуже важко читати (саме читати!) через саму мову, величезну кількість вжитих діалектизмів та говірок; важко і сприймати - показуються дійсно жахи, і невигадані (як би я не любила Кінга і йому подібних, але життєві реалії однієї з сімей, постраждалих від радянської влади, набагато страшніші та чіпляючі, аніж усі книги жахів разом узяті...). З іншої сторони - книга дійсно захоплює, бо цікаво, що буде далі, а що ж чекає на Дарусю, її рідних... І хоча книга дійсно важко йде, але вона шокує, вкотре допомагає проникнутися українською історією... Читайте. Воно того варте.

Я не люблю современную украинскую литературу. Мало чего хорошего от неё ожидать можно, хотя от некоторых произведений лучше вообще ничего не ждать. Как верно подмечено в тексте, есть много многословных писателей, что путаются в собственных мыслях, как ноги пьяного человека... Такая же ситуация и здесь - казалось мне поначалу. Большинство книг - после их прочтения - непременно к чему-то побуждают. После одних хочется писать письма, после других хочется стать балериной, после третьих - влюбиться, совершить тот или иной поступок и так далее. А что здесь? Сесть да ныть после неё, что ли? В главе первой местами вроде и встречаются неплохие мысли, неплохие фразы, но в остальном такой вздор! "Красивые слова, красивые метафоры... Но есть ли смысл? Местами и очень мало. Просто мизерное количество…

Марія Матіос - письменниця, чиї книжки мабуть не можуть нікого залишити байдужим. В цій збірці всі її найвідоміші твори "Солодка Даруся", "Майже ніколи не навпаки", "Москалиця", "Нація". Читала кілька днів поспіль протягом всього вільного часу. Сподобалася життєвість ситуацій, в яких опинялися герої. Підкупила поліська говірка. Було справді цікаво читати.

Ні, все ж таки мені більше подобається інша Матіос, авторка романів із іншою тематикою. Наскільки до душі припали, вразили, полонили "Солодка Даруся" і "Майже ніколи не навпаки", настільки нейтрально сприйнявся "Щоденник страченої". Переживання жінки, що має коханцем одруженого чоловіка і роками ниє у свій щоденник про свою нещасну долю, про ненароджену дитину, про своє пусте черево, а до купи все це приправляє феміністичними роздумами (не позбавленими сенсу, але так само зведеними переважно до жалісного ниття), - ні, це мене майже не хвилює. Так, були симпатичні думки та проникливі моменти - але в цілому це було нудне читання.

Не могу я такие книги читать бездумно, пропуская мимо себя все эмоции. Они проходят через меня, заставляя вспоминать о ней после чтения, когда я откладываю книгу в сторону. И на ночь читать ее не осмеливалась после того, как меня терзало меланхоличное настроение и в голову лезли печальные мысли. Ее лучше читать где-то в шумном месте, где вы будете периодически отвлекаться, давая себе время успокоиться. Так же немного тяжелым для меня оказался и сам украинский язык, но с ним я как-то сладила.

...ВОНА ТАК старанно приховувала, що вміє говорити, що часом сама вірила у протилежне. Замикала двері, завішувала вікна, двома пальцями витягувала язик, брала дзеркало і дивилася - дивилася, ніби чекала, що слова самі підуть з горла пішки.

Люди самі її відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж…

Важко.Як важко.І сумно.І гірко. Не хочеться вірити в те,що є такі важкі долі й життя на цьому світі.Та й в Україні. Прочитав лише 2 частини.Цього було достатньо.Болюче описано.Пробирає морозом через всю шкіру.А деколи...Гарячим окропом обливалися на мене деякі моменти. Це варто читати. Надзвичайно.Але..жахливо!

Маріє Матіос,уклін вам.За правду.За дотримання всього українського в книзі.А саме:традиції,звичаїв,людей та долі..