Рецензии на книги издательства «Навчальна книга - Богдан»

Я люблю юридичні детективи і трилери, Джон Грішем із його романами стоїть в мене осторонь на випадок «нема чого гідного почитати». Мруза називають польським Грішемом! А тому, тільки-но з’явилися новини, що НК Богдан видає дебютний (і перший у циклі про Йоанну Хилку) роман, я вписалася у передзамовлення і сіла в очікуванні. Коли книжка нарешті приїхала і похрумкотіла у мене в руках своєю обкладинкою і сторінками, я була у захваті!

За сюжетом до однієї із варшавських юридичних фірм-важковаговиків «Желязни і МакВей» приходить на стажування новачок – Кордіан Оринський. Він саме закінчив навчання і має кілька років пропрацювати аплікантом у юридичній фірмі (це як інтерни у медицині). Гамір мурашника великої фірми вводить Кордіана у певний ступор, а на додачу виявляється, що патронувати його буде Йоанна Хилка – зухвала молода юристка, професійні здібності якої не менші ніж сексуальні ваби у обтягуючому вбранні. Хилка з розгону бере Кордіана в обіг, нагороджує прізвиськом (як і всих інших у фірмі) і долучає до поточної справи про захист у подвійному вбивстві. Проблема тільки в тому, що клієнт відмовляється співпрацювати. Перипетії цієї справи, адвокатське розслідування, шантаж, побиття та інтриги викладені на майже 400 сторінках…

Попервах все було більш-менш. І хоча я із самого початку розуміла, що Грішемом тут і не пахне окрім формулювання жанру «юридичний трилер», я все ще мала великі надії. Десь на першій сотні сторінок, повсякчас перечіпляючись через дивні слівця (чим глибше слово зарито у словнику – тим краще, мабуть) та слова із трьох букв у варіаціях, я пішла перечитати рецензію френдеси, щоб зрозуміти чи є шанс залишити у спокої переклад і таки насолодитися сюжетом? Рецензія шанс давала, а тому я, згнітивше серце, продовжила читання. Але чим далі я просувалася, тим більше розуміла, що навіть такий… гм… дивний переклад тут ні до чого, адже не подобається мені сама історія. Тут погано майже все Починаючи із пласких, наче картонних, характерів. Я так і не смогла змалювати собі опуклий образ хевіметалевої поглиначки червоного м’ясця і любительки водіння на межі аварійності Хилки. Вона вся якась «надто»: надто різка, надто зарозуміла, надто полюбляє керувати, надто впевнена у своїй правоті, її ділові костюми надто обтягують її фігуру. Чи Зордона (тобто Кордіана)… Молодий стажер має із штанців вистрибувати, щоб «зачепитися» у крутій фірмі. Але той як хвіст у Хилки: жодної ініціативи, млява подоба професіонала. Я не в темі польського кримінального права, але відчуття, що у описаних процедурах щось не те, не полишало мене. Якщо, читаючи Грішема, ти разом із ним проходиш всі кола юридичної справи і все чітко розкладене по поличкам, то у Мруза якась мішанина подій, яка переходить із одної в іншу, потім в руках у тебе з’являється фінальна цукерка, а ти на неї дивишся і не розумієш звідки вона взялася. І до слова – це дійсно мішанина, а не динамічний сюжет.

Претензії до перекладу лише додають гіркоти. От скажіть мені, що таке нориобора? Чи жльопання, хуцпа, ціп’як, базгранина, вишмарувати, катрага? Я знайшла дещо у словнику, але ж я не маю сидіти із ним у руках! Деякі слова явно (або не дуже) не підходять за тлумаченням. «Йоанна та її підвладний» (підопічний, адже сенс саме в тому, що вона його патронує, а не має владу), «ланцюг живлення» (у сенсі «харчовий ланцюг»), «столове начиння» (в сенсі виделки-ложки, а не всі прибори), «дільниця» (у сенсі місця проживання, найчастіше використано при описі ЖК), «дрінк» (чим погане слово «напій»?), «заявити застереження» (тут я можу помилятися, адже це юридичний словник, але за сенсом малося на увазі, що після складання протоколу обшуку, особа може опротестувати це), «громадський звинувач» (обвинувач же!). Вбило «остільки оскільки» та «одна цигарка на рило». Ще тут при купівлі товарів постійно інкасують, «Желязни і МакВей» - це канцелярія (в українській це дещо інше. Чому не фірма чи бюро?), а Кордіан – аплікант, хоча за сенсом він стажер або практикант).

Примітки… Чесно? Я люблю примітки, бо вони допомагають зрозуміти про що мова. Тут перекладач дуже халатно поставився до приміток. Тут або давай їх, або краще промовч. Адже, якщо вже роз’яснювати, що П’ясечно – це місто у центральній Польщі, то чому не пояснити, що Прага в романі – це не столиця Чехії, а історичний район Варшави (був ще один район, але я не виписала). Що аспірант у Польщі може стрітися не тільки у науці, а і в поліції і відповідатиме він колишньому званню хорунжого. Якщо вже пояснювати, хто такі Джей-Зі, Вілл Сміт або Е. Л. Джеймс, то чому не пояснити, хто такий «король TVN-у» Воєвудський? І це те, що я виписала, окрім Subway або Holiday Inn (комусь ще треба це пояснювати?). Пошуки відповідей, які могли бути надруковані меншим шрифтом у низу сторінки, відволікали. Хоча… Інколи ці відповіді були цікавішими за книгу, мда…

«Касація» - одне з найбільших розчарувань цього року…

Хотя всю трилогию я прочитала за 2 месяца, даже меньше наверное, к последней книге я подходила медленно и с нежеланием. Наконец открыла книгу. Первая половина шла очень долго, и в какой-то момент я просто дала себе установку: читать хотя бы по главе в день. Но после определённых событий меня затянуло, и вторая половина пошла как по маслу, в один из дней даже прочитала почти сотню страниц.

При чтении книги возникает такое чувство, будто Глуховский всеми силами пытался слить свою же историю. Я предполагала, что слог у Глуховского мрачный, с иронией, местами грязный(сейчас подумала, что это скорее напоминает Паланика, правда, у того ещё парцелляция до кучи), но «Метро 2033» была совсем не такой. Иронии в ней хоть отбавляй, но на первом плане, как по мне, был приключенческий момент, эти новые впечатления, захватывающие дух наш и главного героя, потому что он всю жизнь провёл на задворках огромного метро, а тут вдруг выбрался из своей конуры и пошёл становиться героем. Да, вроде типичная сказка о персонаже, который в начале такой весь реалистичный, никчёмный, и затем развивается в настоящего спасителя, как бы выразился Гомер, миф для простых людей. Но как-то всё вышло из-под контроля в третьей части.

Артём окончательно сошёл с ума. Я понимаю, что было сложно сохранить ясность рассудка после того, как ты уничтожил предположительно «спасителей рода человеческого», но затем он начал творить и городить всякий бред. Ну, допустим, пошёл искать ты радиста, который волны других городов ловил, ещё и романтичный дед тебе в придачу, который собирается про тебя книжку написать. Ну, хорошо, хочешь ты другие города найти. Но почему Артём нисколько не задумывался о последствиях? Наверное, эта черта любых «идеальных» героев – мы сначала мир спасём, а потом будем жертвы считать.

Уже объяснили ему, что война не закончилась, что есть вероятность схлопотать ещё один залп по Москве, но нет же, прорываемся вперёд. Включил Артём своё не пойми откуда взявшееся критическое мышление, пошёл какие-то революции устраивать. Но ведь революции устраивают, когда есть чёткая идея, сподвижники, если есть за что бороться. А Артём у нас, золотой же мальчик, придумывает на ходу всякий бред и ожидает, что люди с ходу этому поверят. После всего произошедшего он – наконец-то! – понимает, что люди не хотят идти за ним, но из-за эгоизма или чего похлеще, даже не старается понять почему.

Язык Глуховского мне в этой книге вообще не зашёл. Всё, вроде, отдалённо напоминает прошлые книги трилогии, но чего-то он намутил нездорового. Все метафоры, сравнения были какими-то странными, упоротыми, постоянно употреблялись слова с неправильным написанием и так далее.

Итак, даже после финальной книги осталось много вопросов. Что за война-то была? Что с Метро в итоге? Прошлое и начало войны упоминалось только в контексте воспоминаний уже немолодых людей и этого было как-то чересчур много за все книги.

Понравилось мне то, что нам снова показали несколько интересных станций. Побывали мы в изменившемся Рейхе, на Цветном бульваре, на грязной Менделеевской. В этом я, если честно, увидела современную Россию: бедные окраины и богатый центр. Понравилась немного динамичная сюжетная линия с Аней и то, как в конце они просто уехали восвояси(наконец Артём не будет впихивать всем свои точки зрения, с облегчением подумала я).

Но также в конце я задумалась о том, что было бы славно вместо этой истории написать книгу о том, как Артём, лет через двадцать после событий в «Метро 2033», вдруг оказывается втянут в какое-то приключение в Метро. Вот это, как по мне, было бы интереснее. А так, книга не сказать, чтобы плохая, было приятно встретить уже знакомых Гомера и Сашу, новеньких Лёху, Летягу и других.

С другими книгами Глуховского тоже хотелось бы ознакомиться, потому что в этом случае я уже заранее знала, что «Пост» и «Текст» мрачноваты, а от этой трилогии такого не ожидала.

Я перечитала цю книгу, тому що купила її бумажний варіант. Купила українською, і пообіцяла собі зануритися у цю дивну історію ще раз. І от сталося.
Дивне в мене вийшло літо, якесь абрикосово-кульбабкове. Оце поєднання, еге ж? :)

Знову і знову лилися на мене пахощі скошеної трави і осипалися жовтим кольором кульбабки. Ох і страшний бур’ян ці кульбабки, кажу як людина, яка років десять з ними боролася і потерпіла поразку. Та Бредбері написав їм оду, і увіковічнив їх назавжди кульбабовим вином. Їх важко не любити, особливо мені, закоханій в жовтий колір. Адже кульбабки - це міні сонце.

Я знову зустрілася з Дугласом і його мокасинами, такими літніми, такими бажаними. Я і собі прикупила жовті, схожі на кульбабки, на пам‘ять про це літо. Таке пекуче, таке красиве, але таке жорстоке для нас. Не знаю, що чекає в майбутньому, але це літо залишить в душі не тільки жовтий слід.

Це історія дитинства, яке ближче до осені переростає в підлітка. Історія дружби і перших цнотливих почуттів. Історія родини і родинного затишку. Це відносини між старими і дітьми, такі важкі, такі заплутані, але такі цікаві. І лише діти знають, як страшно бути дорослим, і що ніяка це не втіха, бо ті вже давно про це забули. Дорослішання - страшна штука, на жаль, неминуча.

Знову прийшло усвідомлення радості життя, а разом з ним і страх, що всі ми смертні. Що рано, чи пізно, всьому приходить кінець, але літо завжди відрождується. Терпке кульбабове вино знову і знову яскравим янтарем переливається в щільно закоркованих бутилочках розплавленим сонцем.
Що дні є на дотик, а є на смак, а є такі, яких можна торкатися і смакувати одночасно, тому що Усесвіт безмежний.

А самий важливий висновок, про який ми часто забуваємо - це те, що добро треба передавати по колу. І одного літнього, а може осіннього, чи зимнього дня, воно до тебе повернеться. Можливо кульбабовим вином, а може букетом осіннього листя, чи дзеркальною сніжинкою на пухнастій рукавичці.
Повіримо в цей світ?

Я перечитала эту книгу, потому что купила ее бумажный вариант. Купила на украинском, и пообещала себе погрузиться в эту удивительную историю ещё раз. И вот это произошло.
Странное у меня получилось лето, какое-то абрикосово-одуванчиковое. Необычное сочетание, да? :)

Снова и снова лились на меня ароматы скошенной травы и осыпались желтым цветом одуванчики. Ох и страшный сорняк эти одуванчики, говорю как человек, который лет десять с ними боролся и потерпел поражение. Но Брэдбери написал им оду и увековечил их навсегда. Их тяжело не любить, в особенности мне, любящей жёлтый цвет. Ведь одуванчики – это мини солнце.

Я снова встретилась с Дугласом и его мокасинами, такими потрёпанными, такими желанными. Я и себе прикупила желтые, похожие на одуванчики, на память об этом лете. Таком жгучем, таком красивом, но таком жестоком для нас. Не знаю, что ждет в будущем, но это лето оставит в душе не только желтый след.

Это история детства, которое ближе к осени перерастает в ребенка. История дружбы и первых чувств. История семьи и семейного уюта. Это отношения между стариками и детьми, такие трудные, такие запутанные, но такие интересные. И о том, что только дети знают, как страшно быть взрослым, и что никакое это не утешение, потому что те уже давно об этом забыли. Взросление – страшная штука, к сожалению, неизбежная.

Снова пришло осознание радости жизни, а вместе с ней и страх, что все мы смертны. Всему рано или поздно приходит конец, но лето всегда возрождается. Тёрпкое одуванчиковое вино снова и снова ярким янтарем переливается в плотно закупоренных бутылочках расплавленным солнцем.
Что дни есть на ощупь, а есть на вкус, а есть такие, которых можно касаться и смаковать одновременно, потому что Вселенная безгранична.

А самое важное заключение, о котором мы часто забываем это то, что добро нужно передавать по кругу. И в один летний, а может, осенний или зимний день, оно к тебе вернется. Возможно одуванчиком, а может букетом осенних листьев, или зеркальной снежинкой на пушистой варежке.
Поверим в этот мир?

Впервые я прочла "Историю любви" в пятнадцать лет. Тогда она справила на меня хорошее впечатление, а после просмотра фильма я еще больше полюбила историю Оливера и Дженни. Книга никогда не была любимой, но всегда остается особенной для меня. Уже после прочтения она привязалась ко многим моим воспоминаниям и хорошим моментам. Поэтому я захотела возвратиться к ней спустя несколько лет.

История героев романтична, местами очень забавна, но трагична. Это рассказ о двух студентах: Оливере Барретте IV, спортсмене из Гарварда и наследнике состояния Барреттов, и Дженнифер Кавиллери, умной дочери пекаря.

Отец ожидал, что Оливер возьмет на себя управление его бизнес-империей, в то время как Дженнифер изучала музыку в колледже Рэдклифф и планировала учиться в Париже. Родившись и живя в разных мирах, девушка и парень влюбляются друг в друга. Чувства героев позволяют им преодолевать невзгоды, с которыми они сталкиваются.

Книга маленькая. Автор раскрывает героев настолько, сколько нужно, заставляя влюбиться в них. В 140 страниц поместилась история одной любви. Ее простота, скупость написания и реальность пробуждают теплые чувства, а также воспоминания о своей собственной маленькой истории. Сколько было и будет еще таких историй любви в мире...

Это трогательная и сентиментальная книга, которая напоминает, что нужно ценить каждый момент жизни. Ей хочется верить. Она трогает и запоминается на долго.

"Люборацькі" – це історія однієї сім'ї на Поділлі та зображення картини життя XIX століття.

В центрі сюжету попівська сім'я, яка складається з отця Гервасія, його глибоко віруючої дружини, трьох доньок та сина. Автор описує побут сім'ї, сільське життя та звичаї.

Поки діти ще малі та при батьках, родина живе в злагоді, хоч і не багато. Однак скоро батьки віддають Антонія в школу, а старшу дочку, Масю, в пансіон до польської пані. Поступово ми слідуємо за долею всіх дітей.

Під впливом пані Печержинської, Мася відвертається від віри та батьків, братається з панами. Вона повертається додому гордою і пишною, як справжня шляхтичка. Вийшовши заміж за пана, дівчина остаточно розриваю стосунки з родиною та переїжджає невідомо куди.

Орися, середня донька, найдобріша та наймиліша, виходить по неволі заміж. Все життя вона немає спокою від чоловіка, який п'є та б'є її. Він же позбавляє Орисю життя, залишивши їх сина осиротілим.

Наймолодша, Текля, провівши все життя біля матері приймає постриг, не бажаючи ні лиха, ні добра від світу.

Антоній проживає тяжкий період життя в школі та семінарії, але й після не стає щасливим. Щоб стати священником та отримати парафію, йому ставлять ультиматум – або візьмеш в дружини цю жінку, або не бачити тобі ряси. Йому нічого не лишається, як прийняти умови і розлучитись зі своєю коханою.

Найбільше автор приділяє уваги саме долі Антонія. Через його життя він показує, які правила та хаос панували в школах та семінаріях того часу. Про кожну провину донощики доповідали інспектору, за кожний промах учнів висікали різками. Жорстока система ламає дух хлопця. Від дитинства здібний до наук, він ледь закінчує навчання.

Книга дуже колоритна, містить безліч своєрідних слів – мова, якою розмовляли люди того часу і місця. Автор змальовує незначні деталі побуту, які дозволяють повністю пройнятися епохою. Читати місцями було доволі тяжко, доводилось гуглити професії, назви знарядь праці, та інші слова, які широко використовувались у повсякденні жителів Поділля.

Попри деякі смішні моменти, історія, написана автором, дуже трагічна. Особливо наприкінці все навалюється купою. Через це історія залишає, після прочитання, гіркий присмак.

Книга цінна та цікава, як картина життя народу XIX століття. Проте, на мою думку, про долі дочок сім'ї було мало розказано. Хотілося б більшого заглиблення в їх історії.

Приємний та глибокий роман про неприємного  хлопця. Підмогильний написав свій роман, розриваючи стереотип, що українська література двадцятих років двадцятого століття - одне село, та про село. Автор дає нам урбаністичний роман, де все таки сільський хлопець їде підкорювати велике місто, столицю.

«На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м'які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів».

Перша сцена - це шлях Степана Радченка та його односельців до Києва, що відбувається по воді, по Дніпру. І вже тут він мені не подобається. Якась незрозуміла поміш закомплексованості та гордовитості обіймає його душу. Так, поклик його благородний - отримати вищу освіту, повернутись в рідне село і щось кардинально змінювати.

Прибувши до Києва, Степан звертається до крамаря Гнідого, який за протекцією приймає майбутнього студента на тимчасове проживання. При чому приймає неохоче, поселяє в корівнику. Тут Степан переживає перший чутливий удар по гордості, відчутті власної виключності. Але змиряється.

Степан весь час заздрить. Заздрить своїм друзям, в яких є щось більше матеріальне, ніж у нього, жителям міста, в яких налаштований побут, взагалі - всім. Це надає ще більш неприємного нальоту його образу.

Якби Степан і цілеспрямований, і розумний, і інтелектуал. Йому вдається за рік досягнути багатьох цілей - вступити до ВУЗу, влаштуватись на престижну посаду, стати досить відомим письменником, твори якого видають, і платять гарні гонорари. Але він все одно невдоволений якийсь. Все йому не те, і все йому не так. Оця його хронічна невдоволеність теж для мене була неприємною.

Відносини з жінками у Степана дуже різнобарвні. Він досить швидко закохується, і так само швидко полишає свою кохану. При чому завжди робить це дуже некрасиво, низько, жінки залишаються глибоко розчарованими в ньому. А історія з Зоською мене просто розірвала. Гуляв, гуляв з дівчиною, ходив по кав'ярнях, кіно, парках, дарував подарунки. Їх відносини тривали не день, і не неділю. І тут під впливом враження від подружнього життя товариша, Степан необдумано пропонує шлю Зосьці. Звичайно, дівчина, яка давно отримувала увагу від хлопця, згодилась. Але цей невтюх за ніч все переосмислив, тисячу разів пожалкував над необережними словами, і наступного дня страшенно гидко порвав відносини з Зоською.

Загалом, достойний роман, цікавий, психологічний.

Версия на русском языке.

Приятный и глубокий роман о неприятном парне. Подмогильный написал свой роман, разрывая стереотип, что украинская литература двадцатых годов двадцатого столетия - одна деревня и о деревне. Автор дает нам урбанистический роман, где все же деревенский парень едет покорять большой город, столицу.

Первая сцена - это путь Степана Радченко и его односельчан в Киев, который проходит по воде, по Днепру. И уже тут он мне не нравится. Какая-то непонятная помесь закомплексованности и надменности обнимает его душу.  Да, зов его благородный – получить высшее образование, вернуться в родное село и что-то кардинально менять.

Прибыв в Киев, Степан обращается к лавочнику Гнидому, который по протекции принимает будущего студента на временное проживание. Причем принимает с неохотой, поселяет в коровнике. Здесь Степан переживает первый чувствительный удар по гордости, ощущению собственной исключительности. Но смиряется. Степан все время завидует. Завидует своим друзьям, у которых есть нечто более материальное, чем у него, жителям города, у которых настроен быт, вообще – всем. Это придает еще более неприятный налет его образу.

Вроде бы бы Степан и целеустремленный, и умный, и интеллектуал. Ему удается за год достичь многих целей – поступить в ВУЗ, устроиться на престижную должность, стать небезызвестным писателем, произведения которого издают, и платят хорошие гонорары. Но он все равно недовольный какой-то. Все ему не то и все ему не так. Это его хроническое недовольство тоже для меня было неприятным.

Отношения с женщинами у Степана очень разнообразны. Он довольно быстро влюбляется и так же быстро покидает своих любимых. Причем всегда делает это очень некрасиво, низко, женщины остаются глубоко разочарованными в нем. А история с Зоськой меня просто разорвала. Гулял, гулял с девушкой, ходил по кафе, кино, паркам, дарил подарки. Их отношения длились не день и не неделю. В этом случае под влиянием впечатления от супружеской жизни товарища Степан необдуманно предлагает шлю Зоське. Конечно, девушка, давно получавшая внимание от парня, согласилась.

Но этот невтюх за ночь все переосмыслил, тысячу раз пожалел над неосторожными словами, и на следующий день ужасно противно порвал отношения с Зоськой.

В общем, достойный роман, интересный, психологический.