5

О! Боже! Мій!
Страшно, як страшно було жити в сімнадцятому столітті. Відьми, розбійники, нечиста сила, правосуддя, що бачить тільки одну сторону медалі (пф, в цьому плані мало що змінилося!), захламлені, смердючі міста (і ми ще плачемось про екологію). А знаєте, що було найпершою і найкращою розвагою? Страта. Подивитись на це видовище збігалося все місто. То ж є так цікаво, нє, дивитись, як відтинають голову якомусь розбишаці, чи спалюють чергову відьму? То є розмов і пліток на місяць вперед, а там і нова забава. Весело, еге ж?

Напевно, не варто казати (та все ж не втримаюсь), що Ю. Винничук уже давно став моїм улюбленим автором. Ну як він так уміє, про навіть бридке і гидке писати красиво? Навіть про те, про що зазвичай не говорять, Винничук напише гарно і майже зворушливо.

"Атекар"- це не та книга, яку назвеш улюбленою, але вона надовго залишиться в пам'яті. Повернеться ще не раз, згадається, тому що майстерність, як то кажуть, не проп'єш, тому що до неї не читала нічого подібного. Вона заворожує, хоча в ній мало чого є звабливого.

Будьте готові до зустрічі з чорнокнижниками, чаклунами і інквізицією, красунею-відьмою і катом, який в неї закоханий, з аптекаром, який насправді не той, за кого себе видає, з розбійником, заради якого дружина здатна на багато чого такого, за що в пристойному товаристві ії б осудили і зневажали.
Будьте готові до смороду і нечистот, до тортур і детального опису "відділеня голови від тіла". Тут будуть і теорії, і наукові висновки, і фантазії і реальність стануть одним цілим, не розрізнити. І навіть сам чорт з'явиться, та й не раз. І різні химери скакатимуть зі сторінки на сторінку.
Наука і магія тут невіддільні одна від одної, і забобони, і невігластво добре співмешкають з відомими і доведеними фактами.
І, звичайно, гумор, куди ж без нього. Хоча він трохи дивний і навіть непристойний. Та чого ж, я звикла.

Це інший світ, це інший Львів. Здається, тут немає місця сантиментам, та все ж знаходиться. Здається, вже нічим не можна здивувати, та все ж дивуєшся.
І усміхаєшся, і сумуєш, і перегортаєш з жалем останню сторінку... Мало. Хочеться ще.

Дальше...

О! Боже! Мой!
Страшно, как страшно было жить в семнадцатом веке. Ведьмы, разбойники, нечистая сила, правосудие, которое видит только одну сторону медали (пф, в этом плане мало что изменилось!), захламленые, вонючие города (и мы еще плачимось об экологии). А знаете, что было самым первым и наилучшим развлечением? Казнь. Посмотреть на это зрелище сбегался весь город. Это же так интересно, правда, смотреть, как отрезают голову какому-то разбойнику, или сжигают дежурную ведьму? То есть разговоров и сплетен на месяц вперед, а там и новая забава. Весело, не правда ли?

Наверное, не стоит говорить (и все же не удержусь), что Ю. Винничук уже давно стал моим любимым автором. Ну как он так умеет, даже о гадком и противном рассказать красиво? Даже о том, о чём обычно не говорят, Винничук напишет шикарно и почти трогательно.

"Аптекарь" - это не та книга, которую назовешь любимой, но она надолго останется в памяти. Вернется еще не раз, вспомнится, потому что мастерство, как говорят, не пропьешь, потому что до неё не читала ничего подобного. Она завораживает, хотя в ней мало чего есть обаятельного.

Будьте готовы к встречи с чернокнижниками, колдунами и инквизицией, красавицей-ведьмой и палачом, который в неё влюблён, с аптекарем, который в действительности не тот, за кого себя выдает, с разбойником, ради которого жена способна на много чего такого, за что в приличном обществе её бы осудили и презирали.
Будьте готовы к вони и нечистотам, к пыткам и детальному описанию "отделения головы от тела". Здесь будут и теории, и научные выводы, и фантазии и реальность станут одним целым, не различить. И даже сам чёрт появится, да и не раз. И разные химеры будут прыгать из страницы на страницу.
Наука и магия здесь неотделимы одна от другой, а суеверия, и невежество хорошо уживаются с известными и доказанными фактами.
И, конечно, юмор, куда же без него. Хотя он немного странен и даже неприличен. Но чего уж там, я привыкла.

Это другой мир, это другой Львов. Кажется, здесь нет места сантиментам, и все же находится. Кажется, уже ничем нельзя удивить, и все же удивляешься.
И улыбаешься, и грустишь, и перелистываешь с сожалением последнюю страницу... Мало. Хочу ещё.