Рецензии на книги — Юрий Винничук

Книга о мистической музыке смерти, Львове, оккупации то советами, то фашистами, с порнографическими моментами и классным юмором.  Очень цветистый роман, в котором отображены два временных промежутка - вторая мировая война и современность. Автор нумерацию глав сделал особенной - Буквы алфавита обозначают середину двадцатого столетия, цифры же - конец этого же века.

В современной половине романа главный герой - Ярош, преподаватель Львовского университета, который много лет увлечен переводом арканумских текстов. В процессе перевода успевает заводить романтические отношения со студентками, доведя одну из них до психиатрической лечебницы. Автор довольно таки смачно и порнографично описывает сцены соития Яроша с его любовницами. В такие моменты чувствую себя жутко консервативной снобкой. Сижу и…

Он был рождён убивать, по крайней мере все так думали. Но он, милый молодой дракон, сопротивлялся навязанной ему судьбе. Он читал книги, наблюдал за природой. Любил жизнь и ценил ее, не только свою, но и других. Но в том волшебном царстве, в котором ему суждено было родиться, знали другие "законы природы" по которым дракон должен убивать, по которым дракон это враг.

Борьба людей выглядит абсурдно, как и многое в реальной жизни. Легко проводить параллели. Мораль отличная, конец произведения вызывает эмоции.

Оспаривать писательский талант Юрия Винничука не буду. Пишет он образно, объёмно, щедро пересыпая текст диалектизмами. Однако во время чтения меня не оставляло ощущение, что автор красуется, пытается удивить читателя всевозможными темами сюжета, многообразием литературных форм и ходов. Возможно, это авторская манера, но почему-то было неприятно, настроившись на обещанную аннотацией историю о повстанческих семьях и заключённых концлагеря, начинать чтение с интимных подробностей сексуальных сцен и знакомиться с героем, бросившим жену и сына. Лишь прочитав треть романа, я начала понимать, что главная тема кроется не в бытописательных зарисовках Львова - загадочного, прекрасного, многонационального (чтобы разобраться в смысле таинственных словечек "шпацірґанґ, цизорик, маринарка, крижбанти"…

Жил-был дракон - читал себе книги, писал стихи, мяса не ел, зла никому не делал, на выдохе поднимал повыше голову, чтобы не опалить деревья... и голова у него была всего одна. А случилось то в княжестве Люботин - мирном, тихом, сонном и ленивом. То сон смаривал народ, то дневная дрема. Не быть бы этой истории, только однажды встрепенулся князь от безделья, решил развеять скуку, задумался о судьбе Люботина, а больше о судьбе дочери. Пора прекрасную Настасию замуж выдавать, двадцать лет скоро, а женихов не видно. Чем завлечь рыцарей, если не турниром или битвой? Кто убьет дракона, тому и достанется невеста и престол. Людские обычаи издавна строились на уничтожении всяких чудовищ, будь то драконы, единороги, великаны или волшебники.

Жоден володар ніколи не змириться з тим, щоб на його землях…

Роман Сестри крові , не повноцінне, але все ж таки пряме продовження Аптекара Пам‘ятаю, в своїй рецензії на останню писала: «Це інший світ, це інший Львів. Здається, тут немає місця сантиментам, та все ж знаходиться. Здається, вже нічим не можна здивувати, та все ж дивуєшся. І усміхаєшся, і сумуєш, і перегортаєш з жалем останню сторінку... Мало. Хочеться ще.« Ну от, дочекалася. Прочитала. І вражена ше більша. Тому що автор не виснажився, не списався, навпаки, розкрив тему ще більше, багато чого прояснив і доповнив.

Після довгих і тривалих мандрів, небезпечних пригод на корсарських кораблях, Юліана вирішує повернутися у такий жаданий Львів. Про образ Лоренцо не може бути і мови, адже його тут після минулого візиту чекає сувора кара. А тому у місто припливе сестра-близнючка…

Колись (боже як давно це було!), коли я ще дивилася бразильські, мексиканські та інші серіали, був один з красивою назвою - «Жінка з ароматом кави». Я не пам’ятаю ні сюжету, ні акторів, а от назва запамʼяталася, бо тоді мене ще друзі стали так дражнити, вони знали моє захоплення кавою. Не залежність, а захоплення, бо будь-яку і будь-де пити не буду. Львів ще люблю, скажем так, і за каву теж. У нас там є улюблені кавʼярні, і кожна зі своїм стилем, атмосферою, і, звичайно ж, зі своєю кавою. А в студентські бідні роки ми з подругою завжди відкладали гроші в «кавову» баночку, щоб в улюбленому закладі в центрі Вінниці попити смачний напій, який там варили на піску. Так що чорна гірка ароматна кава - то настрій, з яким йду по життю.

Тому книга видавалася чимось таємничим і загадковим, чесно, я…

О! Боже! Мій! Страшно, як страшно було жити в сімнадцятому столітті. Відьми, розбійники, нечиста сила, правосуддя, що бачить тільки одну сторону медалі (пф, в цьому плані мало що змінилося!), захламлені, смердючі міста (і ми ще плачемось про екологію). А знаєте, що було найпершою і найкращою розвагою? Страта. Подивитись на це видовище збігалося все місто. То ж є так цікаво, нє, дивитись, як відтинають голову якомусь розбишаці, чи спалюють чергову відьму? То є розмов і пліток на місяць вперед, а там і нова забава. Весело, еге ж?

Напевно, не варто казати (та все ж не втримаюсь), що Ю. Винничук уже давно став моїм улюбленим автором. Ну як він так уміє, про навіть бридке і гидке писати красиво? Навіть про те, про що зазвичай не говорять, Винничук напише гарно і майже зворушливо.

"Атекар"- це…

«Народженому в темряві і помирати в темряві легше. А кому вдалося хоч промінчик світла уздріти, смерть йому в тисячу разів страшніша.»

Кожного разу, читаючи Юрія Вінничука, я все більше і більше усвідомлюю, який же він талановитий, який… український, і як майстерно між стрічок вміє заховати ту саму правду, яку хоче донести своїми творами.

«Місце для дракона» - казка. Але вона незвична для нашого сприйняття. Насамперед, у ній немає ґепі-енду. Отож настройтеся на сумне-сумне, і зовсім не дитяче чтиво. Адже дракон тут не страшний і жорстокий монстр, а витончений і вишуканий поет, який цитує біблію, любить городину, а біля його печери не купа кісток нещасних жертв, а красива і запашна клумба. Та й лицар тут, хоч і бестрашний, але не зовсім відповідає стандартам. Головне для нього - не слава…

Минуле і сьогодення змішалося у новом романі А. Куркова та В.Винничука. Релігія, міфи, легенди і перекази, сучасні реалії Києва і історичні факти Львова. Три відрізки часу, троє, а якщо точно - то шестеро ключових героїв і ключі, що передаються якимось чином не поколіннями, а роками. Щоб відкрити один-єдиний, надто важливий і значущий замок.

Неймовірна книга! Настільки, що я чи не вперше, не знаю, як приступити до її описання.

Адже це так не просто блукати з тамплієрами в 1111-тому, потім тікати від нацистів у 1941-му, і в 2019-му шукати скарби, про які тільки й знаєш, що з з легенд, і людей, про яких майже нічого не відомо.

Львів, Крим, Київ, Греція, Польша. Автори не дають часів на роздуми. Та куди б нас не закинули, всюди пірнаєш в гущу подій, набуваєш якогось відчуття невагомості і…

"Інколи життя нас зводило, аби швидко знову розвести, смерть нас оминала, хоч і не оминала наших близьких, смерть завжди була на півкроку від кожного з нас і била прицільно, але помилялася якраз на тих півкроку чи півхвилини."

Ще якихось пару десятків років назад за цю книгу прищучили б не тільки автора, але й мене, як читача. Тим паче читача, якому ця історія прийшлась до вподоби.  Та то все в минулому. Тепер можна говорити і писати все і про все. І іноді я про це дуже шкодую.  Та тільки не з цією історією. 

"І сміх, і сльози, і любов..." Такою є ця книга. А ще- війна, дружба (якою б іноді дивною вона не була), і Львів. Місто, яке вміє оберігати таємниці, місто, яке знає, що таке біль, смута і розруха. Місто, яке пережило совєцьку, тепер з впевненістю можна сказати, окупаційну владу,…

Йосько, Ясь, Орест, Вольф. Жид (*то не образа, у творі автор пояснює, що жид, то велично і славно, а єврей- то не по-справжньому), поляк, українець і німець. 20-40- кові роки минулого століття. Що об'єднує цих хлопців, здається, настільки різних, що їм нічого робити разом. Різні культури, різні уподобання, різні традиції і навіть їжа різна. Звісно ж дружба. Міцна, щира, без обмежень і забобонів. Ота, знаєте, що як справжня любов, до останньго подиху? Професор Ярош. Наш час. Людина без комплексів. Хороший вчений, вправний коханець, не дуже хороший батько. Що зв'язує його з цими чотирма хлопцями через роки і трагедії? Танґо. Егеж, я не помилилась, танґо. Правда те саме, страшне і…

Лишь одно воскресенье, и простимся навеки, словно реки в разбеге, вот и весь сказ. Хоть одно воскресенье, чтоб не сгинуть надежде, улыбнись мне, как прежде, в последний раз. "Танго смерти" или "Танго самоубийц" (старое польское танго "Последнее воскресенье")

Когда заигравшиеся в декаданс мальчики в чёрных бархатных пиджаках, выпив бокал ледяного шампанского, под аккомпанемент этого танго с наслаждением пускали себе пулю в лоб, они делали это по собственному выбору. У тех, кто в сорок третьем умирал под эти звуки на львовской окраине, не было никакого выбора, как не было его и у тех, кто это страшное танго играл . Но у последних была надежда, и давали её вплетенные в знакомую мелодию лишние двенадцать нот...

Там, во Львове, их было четверо - Атос, Портос, Арамис и д'Артаньян. Нет,…

Запрошую вас у Львів. Прогуляйтесь його старовинними вуличками, завітайте на древні погости, відвідайте арменський квартал, єврейські ґешефти чи королівський двір. Вам сподобається, обіцяю, адже як можуть не сподобатись легенди, зібрані з такою любов'ю і старанністю? Будуть вам і відьми, і смерть з косою; і водяники, і русалки, і цигани з мертвого табору, і злидні (ттт); українці, євреї, вірмени... навіть Люцифер. Привиди, знать, простий люд. Все переплететься, змішається. Якщо гарна уява, то я вам тільки заздрю. Бо науявляти можна стільки!... Тут вам і історія, і казка, і міф, і навіть анекдот. Гарно, захоплююче, і, чесно кажучи, зовсім не піддається рецензії. Хіба можна рецензувати почуття і красу?

На русском.

Приглашаю вас во Львов. Прогуляйтесь его старинными улочками, пожалуйте на…

Найкраще, що є в цій книзі - не сюжет (вельми незвичний) і не інтрига (яка захопить із перших сторінок). Найкраще - то фінал. Ох як завернув письменник цю історію про, здається, таке звичне для головного героя скандальне життя відомих людей! У якийсь момент роман перетворюється на екшн, навіть дух перехоплює, коли тікаєш з героями книги, "мчиш" на машині (якщо за ті швидкості можна так сказати) чи ввалюєшся до атмосферної львівської кнайпи, щоб перекинутися смаковитим слівцем із кумпаном. Цікавий детектив, який, мабуть, років 20 тому, коли й був написаний "начорно", справив би ефект бомби в українській літературі. Нині автор книги вже зарекомендував себе як справжнього майстра слова, а для мене - чарівника сучасної вітчизняної прози. Тому особисто я вважаю, що Юрій Павлович може краще.…

Смерть під Танго...

В сірих стінах Янівського концтабору, на втопленій кров'ю землі, під сірим від горя небом, крізь клацання автоматних черг проривався жалібний плач скрипки. Стоячи зімкнутим кругом, під галас і крик ув'язнених, яких вели на розстріл, 40 музикантів надривно грали одну й ту ж мелодію смерті, підносячи закатовані душі високо над землею. Пролунала команда: "Музик!" - і деригент оркестру востаннє взмахнув рукою, падаючи від смертоносної кулі. Проте мелодія танго продовжували лунати над бараками, вгризаючись в душі, аж поки замертво не впав останній. Мелодія, що народилась і назавжди зосталась там, разом з розстріляними оркестрантами, дерижером і тисячами невинних душ.

К…

Яскравий авторський тандем. Обидва автори пишуть високоякісно, уміють захопити читача, занурити його в події, зробити спів-учасником. Тим більше було цікаво, як вони "помиряться" в межах одного твору. На мою думку, їм вдалося на всі 100%!

Насамперед три часові площини, безперечно, дали простір для польоту фантазії. Відчуваю, що частину про Львів писав його знавець Юрій Винничук. А от сучасний Київ, здогадуюся, - справа письменницького пера Андрія Куркова. Найголовніше, що всі часові площини оригінальні, різні й об'ємні. І прекрасно між собою гармоніюють.

Сюжет розгортається досить стрімко, у якісь моменти є відчуття екшну. Ось ти разом зі львівським професором на "співбесіді" з червоними "визволителями", а в наступний момент вже в наші дні намагаєшся розібратися з чорною бухгалтерією.…

Неперевершено, трохи містично і дуже атмосферно! Теперішній і довоєнний Львів, таємниця загадкового манускрипту, історія дружби і кохання, що пронеслися крізь роки (в прямому сенсі).

Дія роману відбувається одразу у двох сюжетних зрізах. Перед нами постає польський Львів кінця тридцятих років. Кнайпи, ресторації, кавярні, цукерні, дзигармайстрі, фризієри, крамниці, львівський базар Кракідали – все це так атмосферно натуралістично описано, ніби в манері Еміля Золя (пригадався роман «Черево Парижа»). Четверо друзів: поляк, українець, єврей і німець, батьки яких загинули за Україну в лавах армії УНР, - проживають тут свої найкращі роки. Вони закохуються, навчаються, отримують свої перші заробітки, потрапляють в різни халепи, викручуються з них – і ніщо їм не заважає: ні різне…

Юрій Павлович - один із авторів, чиї твори я читаю регулярно. Бо - особливі. У цих творах завжди неперевершена атмосфера, продуманий до деталей сюжет і яскраві незабутні образи.

Перш за все хочу сказати, що була дуже рада зустрічі з давніми знайомцями - героями роману Юрій Винничук - Аптекар . Звісно, не можна сказати, що маємо справу з серією книг, проте разом вони утворюють уже свій особливий світ, у якому героїв неможливо сприймати інакше, як живих людей.

Мушу зізнатися, що мене приголомшила історична сюжетна лінія, власне, те, як сприймали львів’яни Богдана Хмельницького - гетьмана, про якого інакше як про визволителя України (або принаймні великого борця за свободу), здається, не можна було й помислити. Саме таким "батьком вольності" Богдан Хмельницький постає із численних…

Надзвичайна книга, дуже атмосферна, проникнута духом Галичини, Кракідалів. Я навіть уявляю гомін та запахи вуличок Львова у першій половині ХХ сторіччя. Дуже вдячна і Винничуку й іншим автором, які на сторінках своїх книжок дарують нам цей втрачений світ. Й хоч так пересічному українцю вдасться зануритися у той Вавілон, де поляки, українці, євреї (жиди), німці, вірмени, мадяри жили разом, спілкувалися, веселилися та сварилися, але разом поставали захищаючи місто. Чого тільки вартий словничок у кінці книги, й хоч деякі слова вже знайомі, а деякі навіть чула від друзів, але з задоволенням перечитала його декілька раз: цереґелі, фіґлі, шляки, ці'ручки, спадохрон, рурочки, парівки, меценас, майтки, кампа, кнайпа, книдлі, гальба, вчворяти, бенькрат, варґа, фуньо. Може десь колись і вдасться…

Львів, про який пише Юрій Винничук, - це завжди дещо, а ця дивовижна книга примушує цілковито поринути у львівську атмосферу 17 ст. Починається книга настільки реалістичною сценою, що стає моторошно. Людське життя й нині нічого не варте, а що вже говорити про 1648 рік... Тим більше життя повії. Та знаходиться той, кому це не байдуже, і вже закрутилася карусель із облич у масках (бо у всіх героїв свої маски), неймовірних подій, які, проте, надто повсякденні. Є щось у цій книзі від славнозвісного "Парфумера" , але з полюванням на відьом (хоч чорт живе собі премило серед людей і не зазнає утисків). Купа сюжетних ліній складає плетиво, у якому борсаються герої (чого вартує один тільки кат!) і сам читач. Усе це описано такою мовою, що навіть огидне набуває особливої чарівності. Образи…