4

Софія Андрухович ― донька письменника і дружина письменника. Але важливіше, що вона ― сама письменниця. Як перекладачка ― доклалася до перекладу «Гаррі Поттер та келих вогню», за що їй від мене окрема подяка. До того ж, вона є авторкою ряду книг з цілком феміністичним, однак не фанатичним спрямуванням ― таке поєднання нечасто зустрінеш у автора-жінки. На додачу, Софія Андрухович має цілу низку публікацій у пресі і отримала стипендію Вілли Деціуша у Кракові (Польща), отож її талант визнаний багатьма освіченими людьми. Тепер облишмо автора і приступімо до книги.

«Фелікс Австрія» відомий як «Книга року ВВС ― 2014». Google пістрявіє передруками статей про те, звідки така назва і як писалася книга. Як каже сама Софія Андрухович, «…це частина відомої цитати «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби», в якій ідеться про династичні шлюби, що укладалися австрійськими монархами для розширення імперії».

«Felix Austria» ― це такий собі відповідник «Слава Україні», і гадаю, що Софія Андрухович обрала таку назву навмисне, застосувавши увесь свій сарказм. Бо у романі ідеться про щасливу родину, що проживає у щасливому місті і не зважає на негаразди (втім, вони були частиною тогочасного життя), і про напівслужницю-напівсестру, яка аж ніяк не щаслива. Мені здається, Софія Андрухович робить з цього одну суцільну метафору: українці у складі Польщі так само радісно кричали «Felix Austria», але чи були вони, по суті, щасливими?

Саме це, на мою думку, і лежить в канві роману. А згори, як вигадливе шиття, яким прикрашали свої сукні сучасниці героїнь твору, авторка нашаровує мотиви служіння, турботи і заздрості, поєднує непоєднуване, як контрастні кольори.

У книзі вміщено історію кількох поколінь: починаючи від дідуся Анґера і закінчуючи знайдою Феліксом, якого інакше як прийомним сином родини назвати не можна. До того ж, роман осягає багато сюжетних ліній і у горизонтальній площині: освічений читач, спілкуючись з текстом, зможе надати героям необхідного історичного і суспільного контексту: греко-католицька община, яку розвинув і посилив Андрей Шептицький, сам батько української Церкви, правління Франца Йосифа І, передчуття революційних перетворень, які невловимо витають у творі, але про які жодного разу не згадують. Раптовий колорит вносить історія про Ернеста Торна, ілюзіоніста та штукаря.

Подеколи таке різноманіття сюжетних ліній розсіює увагу, а часто незрозумілий галицький тезаурус збиває з розуміння. Однак варто дочитати книгу до кінця ― ви знатимете більше, ніж до того, а всі сюжетні лінії вляжуться у зрозуміле і логічне полотно. У книги грандіозний замах і величезна наукова підготовка: автор перечитала неймовірний обсяг довідок та інформації про перетин 19-20 століть. Попри це, найкраще роман читати спокійно і без поспіху, бо найважливіше, як завжди, знаходиться наприкінці дороги.

На додаток ― іронічна цитата, збіг, який важко назвати збігом:
«...Сьогодні рано-вранці мені довелось прочитати в газеті, наче Росія наполягає на тому, щоб інтервенцію до Китаю ніхто не смів розглядати як війну, бо всі дії робились і робляться тільки для придушення повстання, себто з найкращими сусідськими намірами, а єдиною метою воєнних дій є досягнення якнайшвидшого порозуміння з китайським урядом».