4 Люди, тай годі!

Душа селянина не завжди свята, і погані бувають люди, і злі вчинки, але врешті майже завжди перемагають духовний сенс і життєва розважливість.

Як сказав у своєму інтерв’ю Ярослав Грицак про дитинство в селі: «Дитина, яка виростає в місті, виростає в місті. Та ж, котра виростає в селі, насправді виростає у Всесвіті».

Так, на живильних просторах, напоєних безкраїм небом і волею, у днях, наповнених тяжкою працею формуються сильні і нестримні характери наших співвітчизників. Хтось втупився в землю, немов віл, і тягне воза свого власного добробуту (хіба можна за це засуджувати!), хтось по-селянські вперто торує шлях до зірок, а хтось – просто намагається вижити наперекір всьому світові…

Простою, зрозумілою мовою авторка доводить, що… Втім, не завжди вона щось доводить, а от розбурхувати думки їй вдається!
Коли читала її «Село не люди» просто немов дивилася фільм жахів. Чомусь в думках вперто спливала Марко Вовчок з її гіпертрофованою тугою і безнадією.

Починаючись із сцени не зовсім традиційного кохання, сюжет нанизує проблеми та нещастя того химерного кохання і, немов торнадо, завзято руйнує долі селян.
«Селом НЕЛЮДІВ» навіть хотілося обізвати земляків головної героїні, яка зважилася полюбити «не ту» людину. Дикі розваги підлітків, спопеляючий гнів сільських матрон, гидливе ставлення інтелігентів до простої людини – тут цілий караван-сарай людських вад!

Отак дивишся і поволі втрачаєш віру у божу суть людини, як такої. Яким має бути фінал того карколомного політу у безвихідь? Він трошки дивний, але заспокійливий. Біда перекувалася на віру, а люди… Люди стали мудрішими? Хотілося б вірити.

Мабуть, таким вже має бути справжня література, яка не малює, а інтригує, не дає прямі відповіді, а змушує шукати їх.
Все в її творах надто.
Надміру болю, надміру сюжетних ходів, надміру правди. Не дарма, ой не дарма Ірина блукала журналістськими стежками – всі її історії знадобилися.

Та й усім починаючим письменникам в своєму інтерв’ю вона дає головну настанову «Не мріяти, а писати»!