Рецензии на книги — Люко Дашвар

- Мерзость, мерзость же, мерзость! Ну зачем ты эту историю рассказал? - Так ведь это… сюжет для песни… (Из фильма «Высоцкий: Спасибо что живой»)

Гадость, какая же гадость… Книга рождает ненависть ко всем людям вообще. И совершенно не оставляет выхода. Она напитывает негативом, иссушивает, топчет все живое, что есть в середине. Потому что, если поверить, что все описанное в романе существует, то Украину нужно выжечь, как Шанивку, дом за домом, чтобы как род людской украинцы не размножались. А если же это гиперболизация образа для усиления раскрытия темы, проблемной темы, то у автора просто извращенная фантазия. Получается, что украинец – это мужчина, который будь он хорошим или плохим, молодым или старым, селякой-пьяницей, наркоманом или даже дяденькой-профессором из Киева, думает только…

Вот есть же книги, которые вроде бы ничем не выделяются, а на самом деле камнем летят в самое нутро. И как от этого избавиться? Мне не нравится главная героиня, совсем не нравится. Но я узнаю в ней свою лучшую подругу школьных времен.

Именно такой она была: неугомонной, страстной, непокорной. У неё была большая и единственная любовь, но вот Вадима забрали в Армию. Оксанка страдала, ездила к нему в часть, но в то же время жила полной жизнью. И Вадиму об этом рассказывала не таясь. А как же?! Она — красивая, молодая, открытая и честная. Ах, больно тебе? Ну, извини. Потом, когда мы будем жить вместе, всё будет по-другому. Не получилось... Не простил Вадим.

В романе всё более драматично. Хотя в жизни моей подружки тоже получилось всё плохо. И жизнь себе и близким людям она сломала всё с такой…

Пронизлива книжка. Трохи неочікувано, як для Дашвар. Вона,звісно і раніше була майстром оспівування діалектики душі й внутрішнього світу, але ж це - справжнісінький психологічний детектив-трилер. У мене не вистачає слів, щоб описати своє захоплення, настільки я зараз затоплена емоціями й почуттями, що викликала у мене ця книжка. Вона мені не просто сподобалася, вона мене ошелешила, захопила в полон, причарувала. Раджу всім. І ще одне: особисто я була така розчарована трилогією "Биті є", що дуже сумнівалася, чи варто взагалі купувати цю новинку. Але допитливість пересилила. Тепер аніскільки не шкодую. Одна з кращих книжок Дашвар!

В некотором смысле я жутко рада, что знаю украинский язык. Часть моментов в книге были ещё смешнее только благодаря его своеобразию словообразований. Как бы это языколомательно не звучало. Увы, но когда живёшь там, где твой родной язык не используется, а некоторым ещё и является непонятным, он начинает выветриваться из головы. С каждым разом говорить на нём становится всё труднее и труднее. Даже если суржиком пытаться что-то мямлить. Что делать? Выход есть! Благо, украинский не белорусский и литературы на нём навалом. Даже изначально писанной, не только переводы. Правда, исходя из этого выбор был крайне трудный. И угораздило же меня ткнуться носом именно в творчество Дашвар. Я хотела прочесть лишь небольшой рассказик там или что-то в этом роде ибо не надеялась на то, что осилю…

КНИГА - БОМБА. ЛИЧНО ДЛЯ МЕНЯ. НИКОГДА НЕ ДУМАЛА, ЧТО МОЖНО ТАК ПРОНИКНОВЕННО И ЧЕТКО, И СОВСЕМ НЕ ПОШЛО, НАПИСАТЬ О ЛЮБВИ.... О ЛЮБВИ СЕЛЬСКОЙ ШКОЛЬНИЦЫ К ЖЕНАТОМУ МУЖЧИНЕ. КНИГА - ТРАГЕДИЯ. ДЛЯ НАС, УКРАИНЦЕВ. ПОТОМУ ЧТО ТАК "ЗАБИТЬ" НА СЕЛО МОГУТ ТОЛЬКО У НАС. УНИЧТОЖИТЬ КУЛЬТУРУ, НАСМЕЯТЬСЯ НАД ПРОШЛЫМ, ЗАГУБИТЬ БУДУЩЕЕ. КНИГА-ОТКРОВЕНИЕ. ДЛЯ ВСЕХ. МОЖЕТ Я НЕМНОГО И ПРЕУВЕЛИЧИЛА, НО СЕРДЦЕ ЩЕМИТ ДО СИХ ПОР....

Я не зря написала текст большими буквами, почем-то именно на этом сайте, на эту книгу вылили очень много грязи. Дело вкуса, конечно же, но говорить, что это бездарно, по-моему слишком жестоко. Увы, это правда нашего села, и, думаю, не только украинского.

Звичайно, це Люко Дашвар, а тому буде сумно, буде ножем по серцю, навіть моторошно і гидко. А чого ви чекали? Це про життя. Ваше, моє, те, що вирує навколо. Те, яке не прикрасиш квітами, по бажанню його ще можна розфарбувати в різні кольори, але далеко не у всіх це виходить.

Це історія життя Ліди Вербицької, доньки професора і відомого лікаря. «Золота» дівчинка, яка ніколи не відчувала нужди. Виросла в тепличних умовах, але зуміла зберегти чисте і відкрите серце, та щирість поглядів. Та чи надовго це? Перший бунт - Ліда закохалася. Іветті Андріївні не хочеться відпускати доньку від себе. Вона ж то добре розуміє, що з себе являє її обранець. Та й доглядати за Платоном, сином, стане важкувато, не зважаючи на допомогу няньки. Про такого, як Платон, говорять: «Не від цього світу.» Отже і…

Честно говоря, прочти я эту книгу в какое-либо другое время, то получила бы она от меня жирное "два" ибо в свои более нежные года подобный чёрный ужас ввёл бы меня в состояние "подростковой всевозмущённости". Когда я читала рекомендации относительно современной украинской литературы, о Люко Дашвар все отзывались как о писательнице с очень "грязной", разрывающей душу литературой. Помните "Маленькую жизнь" Янагихары? Дак вот она ещё нервно курит в сторонке со своими там "ужасами жизни". Прочтите книги Дашвар и вы забудете о всём отвратительном касательно человеческой природы, что вы встречали доселе на страницах книг. Это уже третье моё произведение у этого автора и... самое "страшное" из всех мною прочитанных. Здесь столько человеческого непотребства собралось на страницах, а их самих…

Знаете есть такие женщины, которые ну просто не могут жить спокойно, вот нужно им чтоб горело все синем пламенем, а она бы из этого пламени как птица феникс возрождалась постоянно. Вот и Маруся героиня наша, из таких же. Чего не жилось, не знаю. Любимый мужик есть? Есть! Любит её? Ээээх, да ещё как любит! Она только его слишком близко подпускать не хочет, ночью для любви, Степа, всегда пожалуйста, окно моё для тебя открыто и пофиг дым кто там дома, муж/мать/сын, у нас Степочка любовь. А вот днём Степан батькович обходите меня стороной и лучше на меня даже не смотрите, а то прожгу взглядом так, что всю жизнь помнить будете! Мужа Маруся нашла да такого, что вся деревня от зависти подыхает. Но и с ним не сжилось, потому что Марусины загибоны понять обычному простому мужчине, пусть…

"Рай - то день, а мне ночь выпала." "И что горевать о загубленной жизни? Любовь - лучше жизни. И чтобы это понять надо прожить целую жизнь." Роман о роковой любви, о роковой женщине, о проклятии, о наваждении, о тайне, о загубленных жизнях, о предательстве, о боли душевной. Все это в реалиях послевоенных лет в обычном украинском селе. Маруся загубила свою жизнь, и не только свою, потому что когда-то подняла бусинки с маминого кораллового намысто, бус то есть. Все в ее жизни крутилось и вертелось вокруг этого незамысловатого украшения, несло оно в себе и проклятие, и любовь неземную, больную, горячечную. Да только рвалось оно часто. Порвалось - и новый этап, что-то в жизни разобьется, расклеится, не заладится, а то и беда случится. Любила ли Маруся вообще? Мне показалось, что она…

Остання прочитана мною книжка на даний час, але далеко не остання за значенням. Чула багато негативних відгуків про неї, ніби вона вульгарна, збоченська і залишає неприємний осадок, щось типу а-ля сільська Лоліта. От тепер думаю, чи то я така збоченка, чи то інші такі висококультурні, але книжка мені ох як сподобалась. Прочитала її залпом, на одному подиху. Для мене мова авторки, як горнятко свіжого молока :) вона якась така моя :) Сюжет не банальний, з домішками магії. Там повно як "душещєпатєльних", так і смішних моментів. Якраз для мене. Читайте, наполегливо рекомендую.

Вот бывают на свете хорошие писатели и хорошие ремесленники, прикидывающиеся писателями. Люко Дашвар относится несомненно ко вторым. Отличный язык, отличное построение сюжета, грамотные удары читателя по больным местам, живые диалоги, сочетание стилистики наивных-романтиков-ХІХ-века с ужасающей-современной-чернухой в содержании, - всё прекрасно, но фальш, надуманость и конъюнктурность какую-то чувствуешь с первых же страниц. Более того, я не желаю читать книги, где уже на середине уровень драмы зашкаливает до невиданых высот, а в конце наступает классическое "все умерли". Я не терплю чернухи и считаю, что талантливая книга несколькими детальками, штрихами и подробностями может добиться такого душераздирающего отклика, которого не достичь и десятком трупов с накачаными парафином…

Я скуповую все, що трапляється мені з її прізвищем. Я шукаю, закачую все до свого телефону. Вона мене шокує щоразу. Це єдина книга Люко Дашвар, що я не жбурнула в стіну, поки читала. Вона одна з небагатьох, хто пише не в стилі сучасного трешу. Це стиль загубленої сучасності. Це світ, який всі намагаються забути - світ села, маленького містечка, райцентру, де живуть люди, далекі від світу дорогих автівок, пентхаусів та асфальту взагалі. Ці люди чисті душею і знають, що потрібно їм для душевного щастя.

Червоні коралі - носити їх можуть тільки обрані, тільки обраним вони принесуть щастя.

Не обов'язково Вам.

Макар. Гоцик. Люба. Молоді, здорові. Все життя попереду. Весь світ на долоні - підкоряй, дій. Та не так все просто. Навпаки, все давно схвачено, проплачено, ніші зайняті, ролі розподілені. Тими, хто родився раніше. Хто в перебудову зумів вчасно оговтатись, зорієнтуватись, зберегти, а то й самому насидіти тепленьке містечко. Собі і своїм нащадкам. На багато років вперед. Таким, як Макар, Гоцик та Люба треба виживати. Пробиватися вперед всіма доступними способами. Викручуватись, проявляти аправність і розраховувати тільки на себе.

Та молоді студенти не переживають, вони живуть мріями і вірою. Вірою в те, що в них усе вдасться, адже інакше бути не може. Троє в одній маленькій квартирці, інколи голодні, та все одно щасливі у своєму космосі. І раптом - Макс. Багатий і красивий мажор на…

Дочитала я... Колись, після "Мати все" я заріклась читати Дашвар, бо коли на душі важко і так, ця письменниця дуже майстерно словами вгоняє іголки під нігті. Тілько що в одній ж рецензій прочитала коментар:

Майстерно написана соціальна багнюка, яку неможливо не дочитати, а після залишається легкий стан шоку

І з цими словами я згодна на всі сто. Для мене Люко Дашвар майстер сільского українського трешу. Бо то, що народжується в неї в голові мене деколи лякає. Спочатку історія не йде ніяк. На хуторі у декілька хатин купляю старе непригодне житло молоденька дівчинка Майя, купляє в середині зими. Поводиться вона дивно, все що можна поняти, це те, що в неї щось болить і вона від чогось втікла.

Саме ця зацікавленність "що буде далі", мабуть і тримає до чверті книги. Потом сюжет…

У педагогіці кажуть, що порівнювати людину можна тільки з нею самою. Як людина, яка прочитала всі опубліковані твори Люко Дашвар, цілком можу проаналізувати розвиток автора у площині "прогрес-регрес". Знаєте, це абсолютний крок назад. Навіть стрибок. Не інакше. Після Покрову шанувальники творчості Ірини Чернової очікували чогось неймовірного, вражаючого. По факту видається, ніби авторка знайшла якісь старі нотатки періоду написання книги Село не люди і додала туди елементи книги Покров . Вийшло, як колись співала Таня Буланова, «Я его слепила из того, что было…» і далі за текстом. Окремо хочу сказати про назву роману. У Люко Дашвар вони завжди символічні, побудовані на грі слів і є ключем до твору. Проте й тут не все гут. Ініціація, як пише вікі, то є "звичай, суть якого полягає у…

С каждой книгой я всё больше уверяюсь - Люко Дашвар - вот просто мой автор. Я люблю читать на украинском, поскольку это приносит мне большое эстетическое удовольствие и позволяет сохранить в себе знания относительно родной речи, кою я терять ни в коем случае не желаю. Мне нравится простая чернота жизни. Не та, где девушка плачет от пожаре в собственном кафе или о забытой в такси сумочке, где был только что купленный в рассрочку айфон. Не, это тоже конечно страшно, но мне больше нравится читать о селе, о дрязгах насчёт электричества, о "забавных" способах украинских студентов подзаработать на яичницу и пиво на вечер. Мне нравится читать о том, что мне ближе; о том, что идёт прямо рядом со мной. Что ещё безумно привлекает меня в книгах Дашвар, так это её умение ювелирно, словно сплетая…

- «Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші...» - ось так просто Люко Дашвар скасовує думку попереднього автора про обраність. А я то же намітила собі день, коли стану особливою… А якщо серйозно, цікаве оповідання. Навіть не сюжетом, посилом. Ми є лакмусовою бумажкою нашої країни, ми - результат нашої держави, отже мусимо жити тим, чим живе вона. Не може бути так, що країні зле, а тобі добре, а якщо це так, то задумайся, насамперед про себе, як людину.

Ну а ще Дашвар дуже гарно обіграла тему зелених чоловічків, добротна така сатира, і проболото, і про людяність, чи то пак нелюдів. « – Тоді на нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків! – Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на…

Остання книга циклу. Відчуваю, мабуть, полегшення. Не все так погано.

Цього разу були і містика, і кохання, і дружба. Злість, зневіра, відчай і надія володіли героями. Тут вам і змії, і балакучі таргани у вусі,і легенда про вічне життя, і клад, що не приносить щастя, і навіть сам Пауло Коельо. Ну не сам, тут я погарячкувала, але його книга точно. А ще, вперше за моєї пам'яті, авторка "вивозить" читача за кордон. Ми подорожуємо. І не класом люкс, а пішки, через кордони, міста, через мовні бар'єри і погодні перепони. І ця подорож, мабуть, одна із значущих подій роману.

Гоцик із всієї трійці юнаків мені подобається найбільше. Хоча не можу сказати, що він мій улюблений герой. Але душею чомусь тягнулась до нього. Все ж таки він добрий. І, на відміну від Макса і Макара, юнак зумів, ну те те що…

"- Колись я напишу спогади про ці дні. - Про все те напишеш? - Найперше напишу: тут не було брехні."

Як завжди, коли книга подобається і бере за живе, то важко знайти слова, щоб описати всі свої емоції, почуття і переживання. Як завжди, коли книга потрапляє в серце, боїшся, що забудеш щось головне, важливе. Як завжди, коли рана ще відкрита, вона кровить і болить. У даному випадку ця рана не заживе. Дуже багато спогадів. Дуже багато болю. Дуже великою стала Небесна сотня. Покров. Це не просто те, що захищає. Це кров, кров наших предків, сучасних героїв, і, на жаль, та що ще проллється, хоча не хочеться про це навіть думати.

Люко Дашвар написала сімейну сагу, величну можна сказати, від початку 19 століття і до наших днів. І темою став спадок, що залишила після себе незаконна, але кохана…

Цю книгу для мене витягнула героїня другого плану глухоніма Дора. Не знаю, чому я пройнялася історією цієї дівчини. Може тому, що вона плавно і органічно вписалася в сюжет, а може через те, що в житті знаю схожу долю. Та саме через неї така висока оцінка. А ще через Ганну Іванівну. Людину, яка змушена була підкоритись обставинам, але суворе життя не прогнуло ії. Гроші і бажання залишитсь на роботі не стали завадою для того, щоб допомогти скривдженій дівчині, майже дитині.

А Макс? От про нього навіть писати нічого не хочеться. Справжній син своїх батьків, пустий і нікчемний. "Мальчик-красавчик" із витаючого у мріях мажора виріс у беручкого і хитрого бізнесмена зі стальними нервами. Такому навіть рідний батько не завада. Люба забута. Вірніше, "добрі" люди так все перекрутили, що Люба тепер…