Я дуже багато чула про цього автора. І колись пробувала вже його читати -- обрала тоді роман "НепрОсті" . Знайомство, якщо чесно, не склалося. Проте з цією книгою все було набагато краще.
"Так, але..." -- це збірка есеїв. Я загалом люблю читати публіцистику українських авторів, бо це дозволяє побачити той реальний світ, у якому теж живу, очима цих авторів. Можна посидіти, подумати, з чимось погодитися, а щось заперечити. Це ж ніби вести уявний діалог з цією людиною.
Під час читання часто виникала така ситуація, коли я ніби подумки відповідала авторові. Наприклад, тут є одне есе під назвою "Почуйте наші душі". Автор говорить, що з того часу, як почав гуляти містом з дитячим візочком, почув багато цікавих розмов. І я одразу подумала: "Це ж те саме, що їхати в тролейбусі". Тоді люди теж якось не соромляться голосно говорити по телефону чи з сусідом поруч.
Тепер я знаю купу різних цікавинок. Довідався, що одна дівчина має чудесного у всіх відношеннях хлопця, але її вже закумарило, що при зустрічах він завжди веде її до своєї хати, і вони або п’ють чилійське вино у кухні, або дивляться якийсь фільм, або просто лежать на ліжку, а їй вже так хочеться вийти з ним кудись на люди. Натомість один чоловік жалівся, що він «питався йому щось об’яснити, але то таке село, шо капєц».Особливо мені завжди подобаються якісь спогади та думки про життя в Радянському союзі. І в цій збірці теж саме такий момент став улюбленим:
Під кінець робочого дня усі робітники усіх цехів готувалися до того, щоби щось вкрасти і винести. На прохідній працював посилений контроль. Несли спирт у гумових причандаллях і пачки дріжджів, яких не було у вільному продажу. Щось у них забирали, щось лишали. Дріжджі з нашого заводу продавали підпільні спекулянти довкола базару. Ми також навчилися красти. Але мудро, бо серед нас було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад. Фестіна лєнте, казали вони, спіши помалу. Ми просто перекидали у траву і бузину через задній паркан дві-три в'язки фляшок. У цілком легальних пунктах прийому склотари фляшка коштувала дванадцять копійок. Навіть на кількох було досить. Так ми вивчали основи соціалістичної економіки. Роботяги зневажливо називали нас гнилою інтеліґенцію.
Загалом, якщо ви хочете провести спокійний вечір за вдумливим читанням, то ця книга -- чудовий варіант.
Я очень много слышала об этом авторе. И когда-то пробовала уже его читать -- выбрала тогда роман "НепрОстые" . Знакомство, если честно, не сложилось. Однако с этой книгой всё было гораздо лучше.
"Да, но ..." -- это сборник эссе. Я вообще люблю читать публицистику украинских авторов, потому что это позволяет увидеть реальный мир, в котором тоже живу, глазами этих авторов. Можно посидеть, подумать, с чем-то согласиться, а что-то возразить. Это же как вести мысленный диалог с этим человеком.
Во время чтения часто возникала такая ситуация, когда я будто мысленно отвечала автору. Например, здесь есть одно эссе под названием "Услышьте наши души». Автор говорит, что с тех пор, как начал гулять по городу с детской коляской, услышал много интересных разговоров. И я сразу подумала: "Это же то же самое, что ехать в троллейбусе". Тогда люди тоже как-то не стесняются громко говорить по телефону или с соседом рядом.
Теперь я знаю кучу всего интересного. Узнал, что одна девушка имеет чудесного во всех отношениях парня, но её уже закумарило, что при встречах он всегда ведет её к себе домой, и они либо пьют чилийское вино на кухне, или смотрят какой-то фильм, или просто лежат на кровати, а ей уже так хочется выйти с ним куда-то на люди. Зато один человек жаловался, что он «пытался ему что-то обьяснить, но то такое село, шо капец».Особенно мне всегда нравятся какие-то воспоминания и мысли о жизни в Советском Союзе. И в этом сборнике тоже именно такой момент стал любимым:
Под конец рабочего дня все рабочие всех цехов готовились к тому, чтобы что-то украсть и вынести. На проходной работал усиленный контроль. Несли спирт в резиновой утвари и пачки дрожжей, которых не было в свободной продаже. Что-то у них забирали, что-то оставляли. Дрожжи с нашего завода продавали подпольные спекулянты вокруг базара. Мы тоже научились воровать. Но мудро, потому что среди нас было несколько будущих медалистов и победителей республиканских олимпиад. Фестина ленте, говорили они, спеши медленно. Мы просто перебрасывали в траву и бузину через задний забор две-три вязки бутылок. Во вполне легальных пунктах приёма стеклотары бутылка стоила двенадцать копеек. Даже на нескольких было достаточно. Так мы изучали основы социалистической экономики. Работяги пренебрежительно называли нас гнилой интеллигенцией.В общем, если вы хотите провести спокойный вечер за вдумчивым чтением, то эта книга -- отличный вариант.
16 понравилось
