Аналогии. Слабонервным, кормящим, беременным, мнительным и Наполеонам - читать строго запрещается!)

Мне удаляли в 1996-м, попшикали че-то там новокаином, который, конечно, ничего не заморозил. Я воевала и кусала хирурга за кюретку. Процесс напоминал зловещую пытку и фильм "Пила".
Так что нет, долго еще детей резали по живому. А вот лет через 6 моя одноклассница уже подростком перенесла процедуру под общим наркозом. Спрашивается, какой опыт травматичнее для ребенка, сон под веселящим газом или наблюдение за тем, как тебя кромсают ножницами по живому? Изуверы.

Нда, общий наркоз - тоже штука не вполне здоровая.

Спасибі, мені надзвичайно приємно! =)
Чому ж, тоді це не сприймалося мною як щось страшне. Навпаки, було поняття "треба - значить треба". Тому й не боялася, не плакала, не сіпалася, слухняненько сиділа, відкривала рота, спостерігала за всім, що відбувалося. А зараз, маючи тридцять два роки і психологічну освіту розумію, що якби ця операція робилася нинішнього часу, - психологічної травми або неврозу я б не уникнула. А тоді прості непересічні люди і слів таких не знали.)
Щодо маніпуляцій і загального наркозу - моїй доньці зараз 13 років, був випадок (їй було два з половиною), літо, вона бігала босенька по двору, і щось загнала в пальчик на нозі. Ніхто про це й не здогадувався, ми зрозуміли, що щось не так лише тоді, коли пальчик розпух, а в малої була температура під 40. Ми згребли її в оберемок і бігом у приймальне відділення швидкої (була неділя, в лікарні - вихідний), а там - (коли було б доцільно робити втручання хоча б під знеболенням, не те щоб під наркозом, мабуть, бо боліло дико і виглядало страшно навіть для мене), черговий лікар - хірург був такий "тверезий" що вирішив інакше. Посадив волаючу дитину на стіл, зрізав пухир разом зі здоровою шкірою і м"ясом, аби як перемотав - не пов"язку наклав, а саме премотав, і сказав приїхати завтра, а вдома залити йодом... Дитина накричалася так, що доки доїхали додому вона просто відключилася - заснула, проспала безпробудно аж до ранку наступного дня. Тоді ми поїхали до лікарні знову, вже був робочий день, нам призначили нормальне лікування, промивання, зробили перев"язку. Але тепер для неї візит у лікарню, чи банальна проба Манту - трагедія глобального масштабу, а слово "лікарня" викликає паніку... =) Тому, я вважаю, що все залежить від самої лікарні і від лікарів, які там працюють. Бо є коновали, і є справжні взірцеві лікарі - майстри своєї справи. А взагалі-то Ви, беззаперечно, праві, - їм нема ніякого задоволення колупатися в нас, наших тілах, вислуховувати нас, терпіти. Це треба мати велике терпіння і шалене бажання добровільно робити таку роботу. =)
Ще раз спасибі! Дуже - дуже приємно! =)

З мого боку це дуже не колегіально, але своїх нетверезих колег терпіти не можу. Не тому що я така правильна, не тому що не розумію, чому вони п"ють, а саме тому що я за професіоналізм. Якби потрапила, не дай Боже, у Вашу ситуацію, я би тому хірургу очі видерла. Закінчиш свій робочий день - напийся до свинячого визгу, але в лікарню приходь тверезий і охайний. До речі, до пиятики, я так бачу, схильні лікарі "радянського зразка", якщо так можна сказати. Вони жили в час, коли були маленькими божествами й вважли, що вседозволеність - це їх закон. Колеги могу віку зловживають рідко, хоча досвіду в мене всього-то 8 років. Побачим, що буду говорити через років 15.
Мені дуже сподобалось у Вашій історії, що Ви з такою тонкою іронією й добродушним гуморою описали "процес". Я вважаю, що саме з таким підходом можна справитись із життєвими негараздами.

Дозвольте з вами цілком і повністю погодитися, і не тільки щодо лікарів, а щодо всіх колег, які дозволяють собі вживати алкоголь у робочий час. От приміром приходить людина у банк, а там "веселі" касири дихають важким перегаром і попивають псевдосік з пластикових скляночок, бо 8 березня, а відвідувачам хочеться попросити огірка, аби закусити... Кошмар!
Або діти влаштовують святковий концерт для педагогів, а ті, ще при дітях виставляють пляшки на стіл... Відправте дітей додому, та й бухайте собі. Або ж після роботи йдіть в кафе чи ресторан і хоч голими танцюйте, ну хіба ж ні?)
Я б теж тому "спеціалісту" очі видерла, але це б ніяк не допомогло моїй дитині.)
О, так, лікарі "радянського зразка" - взагалі окрема тема, на яку можна говорити дуууже довго. Складається враження, що то взагалі окрема ланка суспільства, окрема каста, як брахмани в Індії. =) Вседозволеність, всепрощення, залежність від настрою, хочу караю, хочу - милую, роблю що хочу і мені за це нічого не буде - ці фактори теж можна додати до списку.))) Особливо мені подобається яким поглядом вони дивляться на тебе, коли ти просиш їх щось тобі пояснити, чи розповісти процедуру покроково, або чому так, а не інакше повинно відбуватися лікування і які можуть бути наслідки. При тому, що пояснюєш - я не ставлю під підозру вашу лікарську компетентність, мені просто цікаво, як відбувається цей процес. І ще мені страшно, я ж проста смертна людина, якій, як казав класик "ничто человеческое не чуждо". Якщо я буду знати що і як, в якій послідовності ви зі мною будете робити, то навпаки буду старатися пити ліки, робити все від мене залежне, аби полегшити вашу ж роботу. Логічно?)
От є такі лікарні, де лікарі йдуть на зустріч і спокійно і адекватно все пояснюють докладно, навіть схеми малюють за потреби. А є і такі, котрі не бачать принципової різниці між біохімічним аналізом крові і загальним, але це вже зовсім інша історія =)
Відразу відчувається по стилю спілкування, що Ви не маєте абсолютно ніякого відношення до "божків". Мені здається, що Ви жодного разу не лишалися байдужою до своїх пацієнтів. Принципово ставите собі за мету виконувати відповідально свою роботу. І я б з задоволенням приходила б до Вас на прийом, якби була Вашим пацієнтом. =)
А іронія і добродушний гумор - це мабуть, єдина зброя нинішнього часу від тих самих лікарів, яких віднесено до категорії "маленьких божеств", інакше ж ніяк. Треба вміти абстрагуватися. Бо в будь-якій ситуації можна знайти і хороше і погане, все залежить тільки від нас, правда? =)

Правда =) Відверто кажучи, буває по різному. Коли батьки дійсно турбуються про свою дитину, мене це дуже надихає. От хочеться допомогти і все, зробити все, що від мене залежить, а коли батьки байдужі (а, я- педіатр), то я часом дратуюсь. В мене є дві свої мантри - дитина ні в чому не винна, батьків собі не вибирала, тому апріорі заслуговує допомоги і гарного ставлення, і друге - ну так, трохи батьки неадекватно поводяться, але то все нерви, вони не просто так сюди прийшли, а з проблемою, хто його знає, що би ти сама робила в такій ситуації, тому не звертай уваги на те, що вони хамлять і ображають, то все нерви... =)
Я ще не втомилась працювати, не страждаю мізантропією, дійсно люблю дітей (а своїх не маю), й вони мене теж, що дуже тішить ;) До речі, сьогодні вранці приходжу після вихідних, а в мене на столі вишитий бісером ангел, а ззаду дитячим почерком з помилками написано: дякую, виросту - буду, як ви. Цвіла весь день, як майська роза, так приємно! Це дуже мотивує. Хочеться працювати ефективніше, бути кращою людиною. Хоча часом буває дуже соромно за власну поведінку, нестримані емоції й довгий язик.

Я щиро погоджуюся з Вами. Коли батьки не впадають у крайнощі (будь то гіперопіка чи байдужа жорстокість) з ними легко і приємно співпрацювати, а от коли навпаки, настрій псується моментально, тоді хочеться взяти маля за ручку і повести десь у кафе, чи на ігровий майданчик, показати, що можна не тільки крики слухати і безперервно отримувати стусани, а й гратися, куштувати смаколики, вигадувати цікаві історії, бовтати ніжкою, сидячи у матусі на руках... Або ж пояснити, що мамина опіка не повинна викликати страх, і насправді дитині багато чого "можна", а не все "ніззя" і "викінь каку, нє пачкай рукі - там зараза"... Дітки й справді не винні.) Батьків не вибирають, а батькам, на жаль не завжди правильно пояснюють як оптимально виховувати діток, от вони й кидаються від крайнощів до крайнощів.)
Мене це теж надзвичайно тішить і розпирає гордість про те, що така прекрасна людина і відповідальний лікар у мене в друзях. =)
Бажаю Вам, щоб той ангел був для Вас оберегом від нервових батьків і вередливих діток, він прекрасний мотиватор бути кращим і рости над собою, мені колись діти подарували витинанку, теж янгол, він тепер живе в мене над ліжком і дарує мені гарний настрій кожного ранку, і я завжди згадую з великим пієтетом і трепетом ту малишню =)
А щодо емоцій, нестриманості і поведінки, то, мабуть, нема в цьому плані безгрішних людей =)))

Дуже-дуже дякую!!!!!!!!

А я - Вам!!!! =)

Всё зависит от восприятия.)
Когда ты - взрослый человек и понимаешь, что такое "хорошо" и что такое "плохо", тогда - да, это страшно и жутко наблюдать весь процесс. А когда ты видишь свинку, которая только что бегала по двору, а теперь ей что-то там сделали (при мне отец швайку или нож не применял, всё, что я видела - аккуратную дырочку в области сердца, без малейшей капельки крови или кровоподтёка) и она уже лежит вверх тормашками, а потом её нужно хорошенько помыть, обсмалить шерсть, поскрести, потом снова повторить процедуру несколько раз (а чтобы мясо и сало было с ароматом дыма - обложить сеном и смалить последний раз вместе с ним), потом отец из свиного животика будет доставать то, с чего мама сделает много вкусненького - что в этом жуткого?)
А вот если бы мне самой пришлось свинку убивать, или курицу зарезать тогда - да, тогда я согласна сырой картофель грызть, но любому живому существу я не могу вреда причинить. За всю свою сознательную жизнь я нечаянно убила двух мышей, тапком, нечаянно, и помню об этом до сих пор...
Ты же когда тушку курицы в магазине покупаешь, можешь её разделать? Не страшно же?) А хрюшка больше размером, только и всего =)))
Что за опыт? Если не секрет - расскажи, ну, напиши то есть)))

Ну в принципе да, дети частенько более жестоки в силу отсутствия опыта и понимания.

Если честно, я стараюсь покупать в том виде, что бы оно минимально напоминало мне живое существо) И хрюшку б точно разделать не смогла, как-то птицу еще с грехом пополам и то...

да не секрет) Было дело, упала очень неудачно на ржавую железку, распорола очень сильно ногу прям уже около бедра, прям мясо нараспашку и зашивали мне это с местной анестезией. То есть лежишь в 9 лет и смотришь как тебе врач что-то в ноге отрезает, что-то сшивает, кровь-мясо...прелесть, непередаваемые очучения) еще и зашили по уе...ому, шрам сильный остался((

Может быть и так =)
Верю, но это не вызывает в тебе слёз и противоречий, ты не становишься вегетарианцем от того, что видишь в магазине части тела существа, которое бегало, кудахтало, несло яйца, клевало червячков и гусениц во дворе (это если домашняя курочка, а если из птицефабрики, то она даже света дневного не видела)? Потому как когда мы не видим этого животного живым, не привязываемся к нему, то не о чем и горевать. В ощипанном и разделанном виде мы воспринимаем курицу или свинью как будущую пищу... И в супермаркете никто сознание возле стоек не теряет =) Тем более видеть процесс и самому в нём участвовать - две большие разницы.)
А убивать - вообще отдельный разговор.
Вот ты написала о том, как тебе отрезали, сшивали, кровь-мясо и мне уже поплохело, от того, что я только представила эту картину. Сам процесс. Моя фантазия сыграла со мной злую шутку... Мне очень жаль, что ты попала к такому жопорукому врачу, честное слово. Но раньше о красоте никто не заботился, это факт. Сейчас делают швы косметические, как в пластической хирургии, а раньше - будто верёвки вили, или как вареники залепливают "веночком" знаешь?)

А мне очень нравятся шрамы... Я даже в детстве мечтала книгу написать "Истории шрамов" и там описывать шрамы, людей и истории, которые с ними приключились, события, при которых люди получили их, даже подружек и знакомых расспрашивала об этом.)))

Я на самом деле подумываю о том, чтобы перейти в вегетарианство, но пока еще точно не могу решиться))) Вот было бы такое вегетарианство, где только курочку можно)))

Тем более видеть процесс и самому в нём участвовать - две большие разницы.)

Абсолютно согласна)

Ну, ты сама просила рассказать, я не виновата) Мама моя в полуобморочном состоянии еще, наверное, неделю прибывала) О красоте вообще не заботились, это 96 год, опа полная в стране была, а я еще и из маленького поселения. И шрам у меня как раз был веночком, подростком комплексовала очень, хотела удалять, потом вроде мазью за пару лет несколько убрала, уже так в глаза не кидался и повзрослела чутка и передумала, ну его, пусть будет напоминанием, что не фиг лазить где ни попадя)))

А идея интересная, я бы про такое почитала)

Мне кажется, каждый имеет полнейшее право налево , то есть, хочется тебе кушать всё, кроме свинины, баранины и прочего, - да будет так. Хочется тебе такого специфического вегетарианства, чтоб курочку было можно - так вперёд. Зачем себе придумывать рамки или равняться на общепринятые нормы?) Мне кажется такой вариант правильным, хочешь - делай, не хочешь не делай, лишь бы ты была счастлива, а всё остальное детали =)))
А я и не обвиняю тебя, Боже упаси, наоборот, восхищаюсь твоей смелостью и выдержкой, и сочувствую маме, потому как это было нечто ужасающее, а не операция. Действительно ведь, времена такие были тогда, но тем не менее. Это хоррор!
А по поводу удалять - и правильно сделала, что передумала, ещё не факт, что стало бы лучше. Хотя, сейчас можно попробовать, я видела как красивенько реставрируют 20-30 летние шрамы, потом их практически не видно.) Тем более, это же не улыбка Глазго, верно?)
А ты читала где-то в книжках нечто подобное (истории о шрамах)?)

Да я просто хотела бы быть вегетарианкой, но вряд ли смогу отказаться полностью( Но ты права, все это уже детали)

Полный хоррор!)

Да сейчас он мне и не мешает уже, пусть будет на память)) Подтерла кремами и мазями и пойдет. просто обидно, если бы сразу нормально зашили, то и замазывать бы не пришлось. А то было то еще уродство((

Ой, вот даже и вспомнить ничего такого не могу, на ум приходит только, когда в силу психологических проблем люди сами себе наносят порезы и все в таком духе.

Ну, в любом случае - тебе и только тебе решать как поступить в данной ситуации.
Эта категория людей, которые наносят себе увечья самостоятельно и осознанно - собраны в отдельной категории, это или психологические отклонения (психопатология) или желание выпендриться (типа шрамирование). Как бы там ни было, я бы не стала меньше любить или уважать человека, только от того, что у него есть шрам, каким бы уродливым он не был, а наоборот. Я вообще терпеть ненавижу тех людей, которые судят по внешнему признаку или уровню достатка.
Криворукий доктор так зашил, пациент тут при чём? Потому и не стоит мучиться последствиями - всё правильно.

на ум приходит только, когда в силу психологических проблем люди сами себе наносят порезы и все в таком духе.

У меня сразу ассоциация с книгой "Завтра я всегда бывала львом". =)))

А у меня с Острыми предметами Гилианн Флинн)

Ещё не читала, но уже скачала =)))