5 "Ви, що йдете на смерть - люблю вас!"

Яким чином людина стає добровільним мучеником за свої переконання, за свою країну, за свою мову? Як це стається: одразу чи поступово людина приходить до цього? Що саме спонукає її – випадок чи закономірність? Яку роль у цьому відіграє виховання та дитячі роки?
Прочитавши вибрані твори Василя Стуса, його статті та листи, складається враження, що ця геніальна людина від самого народження всотувала в себе доброту та чесність матері, ніжність та красу природи, велику любов до Батьківщини... Маленький Василько тяжко працював. Так тяжко, що „жили мало не лопали”. Ріс у великій бідності, голодував, не мав найнеобхіднішого. На його очах загинув старший брат, який підірвався на міні у 1944 році. Проте важке життя не зробило з Василька черствої та байдужої людини. Навпаки, хлопчик ріс дуже чуйним, вразливим до чужого болю. Йому боліло, коли хтось поруч страждав – хоч людина, а хоч лошатко чи кроленя. Допомогти, підтримати, поділитися останнім куснем хліба – це все про Василя Семеновича. Він таким був у дитинстві, таким і відійшов у кращий світ.
Василь Стус - людина настільки високоморальна, настільки унікальна в своїй вселенській чуйності, настільки патріотична, настільки начитана та освічена, настільки талановита, настільки жертовна, що дуже важко осягнути всю велич його постаті, його ролі в українській та світовій літературі та історії... Брехлива радянська система просто не могла допустити існування такого правдивого генія, залюбленого в Україну, проте злочинцям при владі не вдалося викреслити поета з пам’яті народу. Вони забрали його життя, але не його слово! Василь Стус робить свою справу й досі, адже його мудрість – безсмертна...