5 Дивна справа мрець

"Дивна справа мрець. Переважно вони трапляються нас значно рідше, ніж усі інші люди."

А ви знаєте, що я люблю Андруховича? О то моє давнє, можна сказати перше кохання-зачарування, серед сучукрліту. Якось на першому курсі  викладачка укл.літератури, проронила фразу "сучасні поети, як от, всім вам відомі Бубабісти..." А була то доінтернетівська доба, і що я могла знати про тих загадкових поетів? Та нічого. В підручниках їх не було, як і в інфополі телебачення-радіо. Але наступного походу в книгарню, при Могилянці, а тільки там тоді можна було знайти якийсь не маскульт українською, я придбала Московіаду. І понеслось. Бо ще добрих років 10 купувала все, що виходило з під його пера. Все, точно все. Хоч не можу сказати, що це така висока, серйозна Література, щось грандіозне чи не забутнє. Ні тоді ні тепер, ні. Бо є у Патріарха хороші книги, є й не дуже. Але любити - це приймати все як є, а не критикувати за недоліки. Та з часом я змінилась, змінився світ, познайомилась з іншими і поступово перше літературне кохання забулось. І з відстані тепер можу по новому подивитись на цей феномен. А для цього прийшов час перечитати. Так перечитати і можливо розчаруватись, тут вже як вийде.

Що ж мене зачепило мене тоді в 2004-му? Перш за все - Мова. Мова якась така жива, не стерильна совкова, не вилизана мова, але й не жаргонна чи діалектна. Якась інша, смачна, цікава тональність. Ота мова якої в моєму російськомовному Київському оточенні бракувало, як повітря. Тим то він мене і підкупив. Бо все, що з тої сторони Збруча приходило, автоматично ставало "своїм". Зараз цього так не відчувається, але перше прочитання давало саме такий ефект.

Та повернусь до того, з чого мала почати, до Двенадцати обручів. Бо власне їх я перечитувала в ці зимові свята. Їхала на різдво в гори і взяла з собою книжку, про яку пам'ятала дві речі (про другу трохи згодом), а перша: там персонажі їдуть чомусь у Карпати на закинуту метерелогічну станцію. На станцію я звісно не їхала, але зимові свята, нічим від книжних весняних не гірші.

І власне ні сюжета, ні що то за обручі я не пам'ятаю, тож читатиму як вперше. І одразу пригадала, що ілюстрації от що мені тут сподобалось. Ці фото занедбаних, обшарпаних 90-х, таке життя без прикрас, як не ретушована, не гламурна картинка, в противагу тогочасному глянцю, мене підкупила.

Безсюжетна книга, вона не для всіх. І мабуть це багатьом не подобається. А мені так більше схоже на життя, а не книжну сконструйовану  історію. Люди, це ж просто карнавал, переберія, містерія, не шукайте тут сенсу і правди. Так історія стає документальнішою і більше віриш в те, що десь по Львівських вуличках досі ходить старий Антонич.

Ось власне і він той другий спогад. Богдан-Ігор лемківський поет, подарунок, відкриття мені від Андруховича. Дякую Метре. Бо саме тут я вперше про нього прочитала, та раптом в той рік почала звідусіль чути про забутого поета. Наче досить одного разу викликати дух, щоб він оселився привидом у розмовах, вигулькуючи то тут то там.

А загалом,  тоді, все це було актуально і в дусі часу, мабуть. А зараз? Написане сприймається, так само добре, проте, якось по іншому. Це як порівняти свіжу малину і малинове варення. Отак і тут.

Як воно вдруге увійти у Прут?

Орфейно.

Прочитайте і зрозумієте.