2 Трішки днища ніколи не завадить

Збірки короткої прози від різних авторів – це завжди лотерея. І як правило буває у лотереях – виграєш не ти. Із збіркою «Львів. Доза Порно» дива не сталося – це була лотерея і виграла не я.

Для початку – література про дно, дінце та днище соціуму не викликає в мене ані огиди, ані спротиву. У решті решт, я перечитала левову частку наслєдія батька збочень та пекла маркіза нашего незабутнього де Сада, що мені ці перший (й для багатьох – останній) раз бачені імена на останній сторінці? Пфуй і нема. Тож, із цим ми визначилися – проблема не у тематиці, проблема у тому, що із 24-х коротких оповідань я відмітила собі два. Який це відсоток, вирахуєте? Катастрофічно низький, якщо вже не вдаватися у цифри. Решта банально нецікаві, або погано написані, або відверто вторинні («Геї Сихова», наприклад, переспівують «Пригоди лейтенанта Соловейчика», а «Культ» - культове «Мовчання ягнят»).

Що до тих самих двох, які мені, як то кажуть, зайшли, то дякувати їм – вони врятували усі збірку від того, аби закинути її подалі геть з полиць.

Сінематографічне та передбачувано неочікуване у фіналі «Я, Лілія» та надзвичайно захоплююче, напрочуд продумане та майже шекліанське «Колись» - оце і весь мій улов із цілих 256 сторінок. Ну що ж, бувало й гірше. Вже за те, що я відкрила для себе існування у сучукрліті Радія Радутного, я не жалкую ані витраченого часу, ані коштів.