3 «Чому тварини іноді можуть здолати свою хижацьку природу всього лише за кілька місяців, а людина, незважаючи на довгі віки вдосконалення, може швидко здичавіти і стати більш хижою, ніж будь-який звір».

Мене шалено вразило те, що відбувалось із героями, зоопарком та Варшавою загалом. Адже книга передає найгірші й найважчі дні Варшави під час Другої світової війни. Ліквідація гетто, тисячі смертей на вулицях, жорстокість німців, а ще – знущання та вбивство невинних тварин у зоопарку. Трагедія у всьому. Але про тваринок було найважче читати. Я постійно дивувалась, чому люди такі жорстокі? Чому тварина довірливо підходить, а людина, сміючись, може вистрелити в неї. Щось точно з цим світом не так.

Родина Жабінських приклад того, як у найстрашніші часи може жевріти надія на краще майбутнє. Щоб там не було, але вони не переставали рятувати євреїв, допомагати їм, попри ризик їхньому життю. Вони намагались вберегти кожну тваринку в зоопарку, а коли ті гинули – страждали, адже для них вони справжні друзі, їхні вихованці, діти. Вони з руїн відновлювали знищений нацистами зоопарк, знаходячи втрачених тварин. Вілла Жабінський та зоопарк – це притулок для знедолених, відгороджений від лиха рай, де залишилось хоч щось людяне.

Читаючи назву цієї книги, здається, стає зрозуміло, про що сама книга. Але ні. Це хороший приклад того, як назва не відповідає наповненню. Про Антоніну Жабінську (ту саму дружину доглядача зоопарку) в тексті не так і багато. Це не автобіографія, а скоріше – хроніки життя зоопарку, родини Жабінських та Варшави у воєнні роки.

То що ще не так з цим текстом?

Це НЕ художня книга. Фактаж, розповідь, документальні відомості, енциклопедійна інформація про тварин, людей. Це реальна історія. Саме ця суха оповідь й розтягла читання книги не на три дні, як планувалось спочатку, а на тиждень. Йшло туго, складно, місцями взагалі не розуміла деяку інформацію. Безперечно, це надзвичайно важлива тема, і авторка справилась з її осягненням. Однак надмірна сухість потопила цю чудову історію.