5 "Отож зберігаємо насамперед свої душі. Без чистоти душі і ясності серця віршів не буде. Добрих віршів."

Зі мною стався Стус. Він глибоко відгукнувся, вразив своїм словотворенням. А ці екзистенціальні теми стали для мене поряд із Кафкою і Камю. Недарма останнім захоплювався сам поет.

Ви просто відчуйте ці рядки:

"Дерева в маячні
дощу об шиби, об ключини губ
і ув сліпе - від мороку - мигтіння
загуб і злетів,злетів і загуб.
Тягучий стогін горбиться таємно,
аж губи об промінь обпалю.
Скоромно, скромно, безсоромно, чемно
гріха червоний дзбанок пригублю.
На покуті спокійно. Дотліває
ясна свіча. Отак і ти згоряй.
Ще маячна долоня сновигає,
та тільки серце звомплене не знає,
що з нас раніше - здрастуй чи прощай."

Феноменальний талант, понівечений колесами режиму, що пантрував, наче крук, за всіма "інакодумцями".

І саме зараз для мене те, що було звичайним під час вивчення шкільної програми і не сприймалось гостро, а сприймалося відчужено, зараз бачиться у геть іншій призмі.

Наостанок просто ще раз процитую поета:

"У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі. І нема нікого
окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси.
Хіба що так: недозволенний простір
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далі вже — й убійництвом. Проте
природа розправляється простіше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.
І дух тобі спотворили давно.
Поневажаю індивідуальність —
справіковий набуток лихоліть.
Отож — бреди назад. І скільки сили
простуй назад. Бо тільки там життя —
ще до народження. Із світу імітацій —
вповзи у кожну з вимінених шкур.
Простуй назад — в народження вертайся,
де щастя глупства, смороду і тьми,
і там витворюй рай. Там так і треба:
людина має спати — отже, спить,
белькочучи якісь слова спросоння.
Земля укрилась панцирем, немов
стара, давно оглохла черепаха,
а ти на ній, мов кузочка мала,
що творить сталий світ на збіглій хвилі.
Нівроку, відмолоджується смерть."

Це було сильно. А слова залишу на потім.