5

- Іноді ми хочемо стерти з пам'яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути...
- Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо [...].

Пройшов рік після прочитання цієї книги. А я все ще дуже чітко пам'ятаю ті емоції, які відчувала під час заглиблення в цю історію. Страх, біль, розчарування. Ця книга зробила події 2014-? років набагато ближчими особисто до мене. Так, звісно, це історія власної держави, яка відбувалася ніби в нас на очах, і ми всі про це знали, але... Майдан був десь там, у далекому Києві, у телевізорі, у новинах в інтернеті. Потім війна — теж ген там, за обрієм. Я не бачила танків, не чула пострілів, не ховалася в підвалах від бомбардування. На щастя...

Світлана Талан закинула мене в цю реальність. Змусила відчути ці емоції, цей страх за життя. Хоча я розумію, що реальним учасникам подій було в рази гірше. Історія напружена. Щира. Страшна. Але в історії є і приємні моменти. Люди за таких умовах намагаються знаходити щось хороше, зриваються й падають на підлогу маски. Усі згадують про найрідніших для себе людей, відкривають свої почуття.

Читаючи, я не могла не захоплюватися сміливістю жінки, яка змогла протистояти майже цілому світу, показувати свій патріотизм в епіцентрі новоствореної Народної Республіки. Її розривало на частини — двоє дітей, один з яких стоїть за Україну, а інша готова націлити автомат братові в груди, захищаючи Росію. Для кого це все? І хто винен у тому, що сім'ї таке переживали й переживають? Нерозуміння між родичами, друзями, чиї політичні погляди розійшлися в кардинально різні боки. І ті, хто обіцяли бути навіки разом і підтримувати одне одного, опинилися по різні боки барикад.

Дуже справжня книга. Мені й на секунду не здалося, що авторка намагається викликати жалість чи видавити сльози. Вона розповідала правду (звісно, з художніми домислами) — жорстоко, але щиро.

Знаєш, що сказав Платон? "Карою за громадську пасивність є влада злодіїв". Його слова пророчі й зараз актуальні.