Ця книга випадково опинулася на моїй поличці. Бо я дуже люблю книжкові експерименти й іноді купую таємні книги. По-перше, це цікаво, а по-друге - допомагає відкривати нових авторів або жанри.

Раніше абсолютно нічого не чула про Жан-Поля Дідьєлорана.

І навряд би купила цю книгу свідомо, бо у мене якось не складається дружба з сучасною французькою літературою.

На мою думку, ця література дещо специфічна і не зовсім зрозуміла.

Ну от не розумію я, навіщо в книжках детально описувати громадський туалет і як його використовують за призначенням?

Можливо, в цьому є якась імпозантність. Можливо, я не орієнтуюся в естетиці та глибинних смислах.

Але такі описи не підсилюють мій інтерес до книги.

Ще, часто у французьких авторів зустрічаються герої з високим рівнем інтелекту, освіти та культури, які за власним вибором працюють простими робітниками - вахтерами, охоронцями, прибиральницями.

Вони молоді, здорові, розумні. У них не сталося якогось горя чи скрутних обставин. Вони так захотіли.

Що це - досягнення дзену та просвітлення чи, навпаки, якась інфантильність? Мати здібності, таланти, інтелект і не використовувати їх?

Чи це дійсно така ментальність французів? Чи може це якась модна течія в їхній літературі? Не знаю...

Якщо повернутися до "Читця в ранковому експресі", то попри двох зазначених вище фактів - це така собі сучасна історія "Пурпурових вітрил" Олександра Гріна.

Є дівчина, що чекає принца. І є "принц", що нічого особливого не робить, а лише підслухав про її мрію і зіграв на цьому.

В результаті ми маємо романтичну казочку на сучасний лад, з ноткою французької оригінальності щодо туалетів :)

Книга не погана, і не хороша; невеличка за об'ємом; легка, ненав'язлива - прохідна.

Эта книга случайно оказалась на моей полочке. Я очень люблю книжные эксперименты и иногда покупаю тайные книги. Во-первых, это интересно, а во-вторых – помогает открывать новых авторов или жанры.

Раньше совершенно ничего не слышала о Жан-Поле Дидьелоране.

И вряд ли бы купила эту книгу сознательно, потому что у меня как-то не складывается дружба с современной французской литературой.

По моему мнению, эта литература несколько специфична и не совсем ясна.

Ну вот не понимаю я, зачем в книгах подробно описывать общественный туалет и как его используют по назначению?

Возможно, в этом есть некая импозантность. Возможно, я не ориентируюсь в эстетике и глубинных смыслах.

Но такие описания не усиливают мой интерес к книге.

Еще, часто у французских авторов встречаются герои с высоким уровнем интеллекта, образования и культуры, которые по собственному выбору работают простыми рабочими – вахтерами, охранниками, уборщицами.

Они молоды, здоровы, умны. У них не случилось какого-нибудь горя или затруднительных обстоятельств. Они так захотели.

Что это – достижение дзена и просветления или, наоборот, какая-то инфантильность? Иметь способности, таланты, интеллект и не использовать их?

Действительно ли это такая ментальность французов? Может  это какое-то модное течение в их литературе? Не знаю...

Если вернуться к "Чтецу в утреннем экспрессе", то, несмотря на два указанных выше факта - это современная история "Алых парусов" Александра Грина.

Есть девушка, ожидающая принца. И есть "принц", что ничего особенного не делает, а только подслушал о ее мечте и сыграл на этом.

В результате мы имеем романтическую сказочку на современный лад, с ноткой французской оригинальности по отношению к туалетам :)

Книга не плохая, и не хорошая; небольшая по объему; легкая, ненавязчивая – проходная.

Пригоди тривають, і на артемід чекають нові випробування, головним з яких буде перевірка їхньої дружби та відданності. А тим часом старий світ, у якому вони зростали, руйнує Велика війна, яку ми нині знаємо як Першу світову... Продовження не розчарувало, це справді захоплююча історія з харизматичними героями (не буду спойлерити, але познайомимося з новими цікавими персонажами). Тож приємного читання та пригод!

США, 1970 рік. На війні у В'єтнамі Кріс втрачає чоловіка. Єдине, що дає їй наснаги жити далі - це майбутня дитина.

Але згодом з'ясовується, що її донечка має серйозну ваду серця. Ту, що не можливо вилікувати; ту, що не дасть дитині після народження вижити...

Жінка просто в розпачі. Вона віддала б все на світі, щоб врятувати свою доньку.

І коли свояк розказує Кріс свою таємницю, що він з майбутнього, і що там, у далекому 2001, у її немовляти є шанс вижити, зробивши операцію ще під час вагітності - Кріс, попри всі страхи, вирушає у майбутнє.

Цікаве поєднання легкої фантастики, подорожей століттями і щемливої історії любові. Любові, яка найсильніша в світі. Любові, яка подолає будь-які перешкоди. Любові, яка пожертвує всім. Любові матері до своєї дитини.

Мені подобається тематика подорожей в часі, тому цей роман особливо припав до душі. І своєю ліричною складовою (сімейні стосунки, почуття, вибір між егоїзмом, власним комфортом та жертовністю) і задумом переміщення між минулим та майбутнім.

"Омріяна донька" - гарна книга, цікава своєю ідеєю та сюжетом.

Читаючи її, ти разом з героями переживатимеш весь спектр емоцій. А по завершенні роману, продовжиш ще дуже багато над чим розмірковувати.

Мы привыкли ассоциировать ведьм, гонение ведьм и сожжение ведьм с Салемом. Понятное дело не только в Салеме проводили эти страшные суды над женщинами. Но каково было мое удивление знать, что подобное происходило и на территории Украины.
Автор для написания своей повести использовал реальные события (об этом указано в сносках). История о том, как конотопский сотник захотел жениться. Получив тыкву, он решает прислушаться к совету писаря и найти ведьму. И повод нашелся - засуха. Надо найти ведьму и заставить ее вернуть дожди. Писарь отобрал нескольких женщин (каждая из которых, конечно же, тем или иным способом его оскорбила или как-то насолила). Селяне практически не препятствовали, поверили злому писарю. Единицы пытались остановить это варварство. Женщин начали топить одну за одной. Одна за одной они тонули. Но одна всплыла. Ее жестоко наказали, приговаривая чтоб она вернула дожди. Но не выгнали и не убили. Ведь именно к ней обратился сотник с просьбой помочь приворожить желанную невесту. И сам писарь, желая занять место сотника. Ведьма обоим помогает, да только так что все остаются с носом. И даже хорошим персонажам, которые заслуживали счастья – в конце хлебнут горя. Для меня это было странно. Но, как оказалось, автор рос в семье священника, и сам закончил обучение. Будучи религиозным, он заложил мысль что нельзя просить помощи у нечистой силы. Даже если твои помыслы чисты. Никогда нельзя отворачиваться от бога.
Наличие каноничной ведьмы в книге меня расстроило (выходит они не зря убили невинных женщин) но с таким финалом автор подвел к тому, что такие поиски напрасны. Мало того что загубите невинные души, так еще и от нечистой силы добра не получите.
В целом рассказ понравился, как и другие в сборнике, но этот, пожалуй, действительно самый яркий и запоминающийся.

Да, наконец-то и я прочитала первую книгой знаменитой серии о Фейре и Дворах фейри. Правда, не понимаю зачем людям, которые ненавидят фейри называть дочь так... Ну да ладно, честно говоря книга мне настолько понравилась что я ей и не такое бы простила.
Я не очень знала сюжет кроме того, что тут ретейлинг Красавицы и Чудовища. Отчасти так и есть, и это не портит ни книгу, ни впечатления. История от первого лица, и я буквально с первой главы прониклась симпатией к Фейре. Мне импонировали ее мысли, ее поведение, цели. Она немножко Золушка в своей семье, но в тоже время любит и понимает, что если не она, то они все просто на просто умрут. К слову, персонажи мне понравились все, и главные, и второстепенные (ну кроме Ризенда, но как мне говорят - писаться кипятком от него я буду в следующих книгах). Завязка тоже хорошая с волком и обменом, с тем, что, как и в сказке ей надо будет просто жить с "чудовищем". Автор классно описал как она сначала маялась от скуки, потом нашла себе занятия, как постепенно сблизилась с Тамлином (нашим "чудовищем"). Их отношения мне очень понравились, и я не понимаю, что может между ними пойти не так. Но увидим. Если что это даже не спойлер - вы захотите не найдете артов, где они вместе, только где Фейра и Ризенд.
Что больше всего понравилось так это финальные испытания. Они дают классную динамику, это очень в духе и сказок и фольклора связанного с фейри про сделки, услуги и магии, завязанной на этом. Учитывая, что тут минимально интимных сцен — это книга реально классная сказка для подростков и взрослых. Легкая, интересная, захватывающая. Очень хочется поскорее узнать, чем провинится Тамлин и как будут строится отношения Фейры с ним. Ну и судя по артам нас ждут новые крылатые мужики.

Время действия: 2001 / 1921 - 1922 г.
Место действия: Ирландия
Впечатления: Я уже была знакома ранее с Эми Хармон. Но читала у неё ромфант, после которого не то чтобы собиралась продолжать дальнейшее знакомство с писательницей. Роман "Що знає вітер" как-то так появился у меня в бумаге случайно - понравилась обложка, а когда я поняла, что тут будет про Ирландию да и ещё с перемещением во времени главной героини, то решила дать автору ещё один шанс. И не зря. Потому что это очень хорошая развлекательная проза, и вот такие околоисторические романы Хармон я ещё с удовольствием под настроение почитаю)

Мне понравился этот роман по нескольким причинам:

- Книга написана не каким-то выдающимся стилем, но очень даже хорошо, и главное - совсем не примитивно, чего я опасалась.

"Ми просимо одного - і століттями просили одного: щоб вони пішли."

- Автор выбрала очень интересный исторический период для освещения. Энн попадает в прошлое, но не далёкое. Я мало что знаю об истории Ирландии, но благодаря "пересказу" Хармон и потом уже Википедии, узнала о революции 1916 года и вообще об англо-ирландских отношениях 20 века. А ещё познакомилась с выдающимися ирландскими деятелями того времени. Теперь я по крайней мере знаю кто такой Майкл Коллинз, которому стоит столько памятников в Ирландии и которого почитают за национального героя. Вот за этот экскурс в историю, при этом в увлекательном художественном обрамлении, писательнице огромное спасибо! А ещё за вставки поэзии Ейтса перед главами, меня зацепили эти строчки и я теперь знаю какого поэта обязательно возьму на прочтение. Но больше всего меня зацепила борьба Ирландии за свою свободу. Украина сейчас переживает тоже самое. Века идут, а ничего не меняется.

"Я часто питав себе, чи були б ірландці тими, ким є, якби англійці просто були людяніші. Якби вони були розважливі. Якби вони дозволили нам процвітати. Нас позбавили всіх до единого прав і не навчали нічого, крім насмішок. Із нами поводились, як із тваринами, та все ж ми не здалися. Ми перебували під англійським чоботом від часів Кромвеля, та ми все одно ірландці. Нашу мову заборонили, та все ж ми розмовляємо нею. Нашу релігію викорінювали по всіх усюдах, і все ж ми досі ії сповідуємо. Якщо решта світу пережила своєрідну реформацію, відмовившись від католицтва заради нової школи думки й науки, ми зупинилися на місці. Чому? Тому що це означало б, що англійці перемогли. Ми католики, бо вони казали нам, що нам не можна бути католиками. Якщо в людини спробувати щось забрати, вона захоче цього ще більше. Якщо ій сказати, що ій чогось не можна, вона забажає цього всім серцем. Наш єдиний акт непокори - це наша ідентичність."

- Момент с перемещением во времени как по мне прописан очень хорошо. И мифологическое обоснование есть, и привыкание героини к новым реалиям, и особые предметы-маяки, которые важны в обоих временных пластах. При этом интрига, чем это "путешествие" закончится, держится до самого финала.

- Не то чтобы тут такой уж увлекательный или динамичный сюжет. Вот в этом плане автору в рамках выбранной "истории" было развернуться трудно. На первый план в романе все же вышли взаимоотношения между разными персонажами. Отношения Энн с семьёй доктора Томаса Смита, который в то время был опекуном маленького мальчика, в будущем ставшего её дедом, но сейчас из-за сходства с погибшей матерью, считающим что это вернулась она. При этом "той Энн" не было 6 лет и к "этой Энн" все относятся крайне подозрительно. А если бы выяснилось, что она шпионка или самозванка, то в то время с такими людьми не церемонились, болот и речек в Ирландии полно. Отношения семьи Томаса с революционерами и Майклом Коллинзом, который превосходный человек и верный друг, но при этом находиться с ним рядом крайне опасно. И не только потому что он всегда ходит на грани покушения на свою жизнь от несогласных с его методами борьбы, но и потому что за ним много лет охотились англичане и убили бы любого, кто укрывал этого человека. И вот заметно по тому насколько яркая аура окружает этого персонажа, и насколько он харизматичный, я даже полезла смотреть его архивные фотографии, что сама писательница немного влюблена в Майкла Коллинза ^_^

- Не могу не упомянуть любовную линию. Тут она очень трогательная и романтичная) У Энн не было никакого выбора, не представляю как можно было бы не влюбиться в доктора *_* Только такая любовь, когда между вами стоят 80 лет, может закончится далеко не хеппи-ендом. Хотя надежда всегда остается)

Итого: Хороший околоисторический роман с перемещением во времени в важный для борьбы Ирландии за независимость исторический период. Мне понравилось какую тему выбрала для книги писательница и как её показала. А истории её персонажей действительно тронули и заставили им искренне сопереживать)

"- Томасе, я й не очікувала, що ти віритимеш у фейрі.
- Ні?
- Ні. Та чи спробуєш ти повірити... в мене?"

Книга прочитана в клубе "Осторожно! Историки"

Закінчила я читати ділогію про Фейбл від Едрієнн Янґ.

Друга частина за емоційним наповненням зовсім не така, як перша. Досить сильно, але по-іншому. І читалось не так само, важче наче.

Любовна лінія відходить на задній план ще більше. Основна сюжетна лінія тут - Фейбл у пошуках себе і ролі своєї мами у всіх подіях. Знайомство з бабцею, максимально неприємна особа.

Фінал гарний, неочікувано простий та легкий. Happy end

"Ми зліплені із солі і піску, моря та штормів. Ми народженні на Звуженні."

Дуже гарне підліткове фентезі з цікавим сюжетом та яскравими героями.

Книга читається легко і швидко затягує.

Після розпаду Землі утворився новий світ. Складався він з окремих Ковчегів, якими правив Дух Родини, а всі хто на ньому проживав були його нащадками. Причому талановитими нащадками з певними магічними здібностями.

Головна героїня - Офелія- тиха, спокійна, дещо незграбна дівчина в квадратних окулярах та величезному шалику на плечах.

Більш всього на світі полюбляє свою роботу в Музеї, адже там вона може наповну застосувати свій дар - вміння руками "читати" будь-яку річ, всю її історію від самого створення.

Та Офелія подорослішала і настав час виходити заміж. Більш того, батьки вирішили, що її майбутнім чоловіком стане представник іншого Ковчегу з далекого та холодного Полюсу.

Як якесь мале, безправне кошеня, наречений забирає Офелію до себе додому. І вона опиняється в зовсім незвичному світі - ворожому та холодному - де всі навколо ненавидять її майбутнього чоловіка, а відповідно і її саму.

На Полюсі панує кланова система й представники різних кланів ладні повбивати один одного.

Інтриги, приховані мотиви, суцільна брехня - ось чим оповитий цей Ковчег.

Здається, в цій ситуації, Офелія приречена на смерть.

Але попри тендітну зовнішність, характер у дівчини залізний. Просто так здаватися вона не збирається.

Хоч це і підліткова література, читати цю книгу буде цікаво і дорослим.

Класно продуманий сюжет, без "ляпів" та наївності. І поведінка героїв логічна та адекватна.

Єдине, що розчарувало - відсутність хоча б умовного закінчення першої частини.

Зрозуміло, що це цикл. Але, зазвичай, все таки автор підводить до певного завершення.

В даній книзі такого не відбулося. Ми просто зупинилися на певному моменті. Без жодної розгадки. Ніби як в серіалі закінчилася серія. А завтра буде наступна.

Тепер доведеться читати весь цикл повністю, не відкладаючи цю справу надовго :)

Очень хорошее подростковое фэнтези с интересным сюжетом и яркими героями.

Книга читается легко и быстро затягивает.

После распада Земли образовался новый мир. Состоял он из отдельных Ковчегов, которыми правил Дух Семьи, а все, кто на нем проживал, были его потомками. Причем талантливыми отпрысками с определенными магическими способностями.

Главная героиня – Офелия – тихая, спокойная, несколько неуклюжая девушка в квадратных очках и огромном шарфике на плечах.

Больше всего на свете любит свою работу в Музее, ведь там она может полностью применить свой дар - умение руками "читать" любую вещь, всю ее историю от самого создания.

Но Офелия повзрослела и пора выходить замуж. Более того, родители решили, что ее будущим мужем станет представитель другого Ковчега из далекого и холодного Полюса.

Как маленького, бесправного котенка, жених забирает Офелию к себе домой. И она оказывается в совершенно необычном мире – враждебном и холодном – где все вокруг ненавидят ее будущего мужа, а соответственно и ее саму.

На Полюсе царит клановая система и представители разных кланов готовы убивать друг друга.

Интриги, скрытые мотивы, сплошная ложь – вот чем окутан этот Ковчег.

Кажется, в этой ситуации Офелия обречена на смерть.

Но, несмотря на хрупкую внешность, характер у девушки железный. Просто так сдаваться она не собирается.

Хотя это и подростковая литература, читать эту книгу будет интересно и взрослым.

Классно продуманный сюжет, без "ляпов" и наивности. И поведение героев логично и адекватно.

Единственное, что разочаровало – отсутствие хотя бы условного окончания первой части.

Понятно, что это цикл. Но, как правило, все же автор подводит к определенному завершению.

В этой книге такого не произошло. Мы просто остановились на определенном моменте. Без всякой разгадки. Вроде как в сериале закончилась серия. А завтра будет следующая.

Теперь придется читать весь цикл полностью, не откладывая это дело надолго.

Перша частина книжки мені припала до душі більше. Про стосунки з рідною мовою та загальні думки про вплив Росії на українців через контент. Що споживали українці на початку 2000х, чому досі існує думка, що все інтелектуальне – через російську мову, а чуттєве – пісні про кохання – це можна й через українську.

«Хтось сказав, що українська найповніше проявляється як мова красивих пісень про любов, а ще має низку неперекладних слів. Звичайно ж, «тендітна», звичайно ж, «кохання» тощо. Така репліка може видатися приємною, але суто до миті, коли її деконструюють – це щось із розряду компліментів у стилі «розумна як чоловік». Імперський мовець, який сидить усередині богатьох із нас (і в мені теж, звичайно), говорить із реальності, де українським –колонізованим і приборканим – є хіба що простір чуттєвості, без територіальних зазіхань на простір інтелектуального. Милі красиві дикуни, котрі гарно співають і добрі в любові...»

На початку березня 2022 мала розмову з росіянкою, яка спитала у мене: «Де ваша культура, чому про неї ніхто не чув?», «Та як ви будете без великої руської культури, дикунами станете...». Я була такої ж думки до 2014 року, нажаль, мені взагалі українська література здавалась сільською. Авжеж куди їй до руських класиків!

«Так на багато років створили штучну ситуацію, де «високе» могло існувати тільки російською, а «низьке» ніби і мало можливість говорити українською, але в вузьких заданих межах усного буття та без претензій на науку, освіту, культуру. Тож, коли сьогодні хтось розводиться про те, що мовою бізнесу, науки, інновацій, дизайну, піару чи ІТ є російська – до нас промовляють сторінки з підписом російського царя Олександра ІІ.»

Ця рефлексія буде наздоганяти нас, українців, ще багато років, поки ми не позбавимось комплексу меншовартості, поки не навчимось поважати своє та розвивати у всіх галузях життя.

Цікаво було читати про початок війни, якщо авторка була, бодай розумом, готова до неї, то я взагалі нічого не знала, не дивилася новини і першим дзвіночком стала розмова між колегами про то, що росіяни відкликали своїх дипломатів ще тиждень тому з міського посольства. Але я була впевнена, що це нічого не означає. Якою ж дурепою я була. Тому, ніч 22 лютого я запам'ятаю як ніч краху ілюзій.

Різниця між авторкою та мною ще в тому, що в моєму місті дуже швидко припинили бігати в укриття. Це просто неможливо. Тривоги трапляються з нами по 10-20 разів на день, і якщо щоразу йти в укриття, працювати не вийде... Як зараз. Поки пішу, пролунав вибух, другий... А потім вже тривога.

Зима, блекаути - без опалення, електрики та води... Добре, що пічка газова. Як трималися ті, в кого електрична пічка, чім годували дітей, коли світла не було по дві доби поспіль? Скільки нещасних випадків трапилось через газові балони та недотримання безпечної поведінки з ними.

Прикмети минулої зими. Черги за продуктами, ліками, водою... У години, коли з'являлася електрика, потрібно було встигнути приготувати їжу, зарядити пральну машину, поставити всі гаджети на зарядку... Рутина.

Про окупацію читати було боляче. Про Ізюм (в якому жили батьки моєї колеги та з якими вона на початку не мала зв'язку більше тижня и який в неї був страшний голос від цієї невідомості), про Маріуполь (в якому могили моїх бабусі та дідуся), про мою область, де вони були «назавжди»...

Мої роздуми, що я буду робити, якщо моє місто окупують, зостанусь я в ньому чи ні, якщо хтось з моїх родичів не схоче залишати свою домівку. А якщо ні, то куди поїду...

Важка книга. Але необхідна. Писання допомагало авторці пережити сумні моменти. А мені зрозуміти, що не зважаючи на деякі відмінності, ми проживаємо цю війну разом.

«Життя «мирних» жінок подекуди скидалося на фотографію Тома Стоддарта з портретом Меліхи Варешанович у военному Сараєві. На позір –підбори, сукня, кучері, макіяж. Направду – обрізане в коротку зачіску волосся, бо бракує води та шампуню, а також надія якось пережити ще один день в обложеному місті.»

Продолжаю знакомство с украинской классикой и уже полюбившемся автором. Но, увы, эта история не задела так как Валерьян Пидмогильный - Місто . В центре повествования девушка Марта с который мы сразу не сошлись характерами. Мне она показалась довольно противной в том плане что она сама не знала чего хочет, бесилась, и бесила окружающих. Очень не понравилась ее френдзона с Левой. Окей, он понимал что она его не полюбит, ему просто хотелось с ней общаться. Окей, она тоже ему ничего не обещала, но зачем же вести себя так по скотски? Хорошо, Лева как бы тоже мог ее послать и не приходить больше. Но в финале он единственный кто ей помог. Хотя с таким отношениям и не должен был.
Лева решает познакомить Марту со знакомым врачом и биохимиком Юрием, надеясь, что из них получится хорошая пара. Но Юрий до ужаса прагматичный, патриархальный, он называет слуг "шутливо" рабами, он спит со служанкой и говорит что она "помогает науке", ведь имея разрядку у него всегда хороший настрой на работу. Юрий занимался наукой, праведным делом как он считал, но оставаясь при этом той еще свиньей.
Юрий влюбляется в Марту, Марта отвечает взаимностью, дело идет к свадьбе, но неожиданно Юрий понимает что любовь это вздор и женится нужно по расчету. Он вбивает идею того что их отношения не уникальны и глупы Марте, и та первая его бросает. Юрий успешно женится на дочери состоятельного друга-врача. Все этим крайне довольны. А Марта в отчаянии остается одна, без работы, без квартиры. Только Левко приходит ей на помощь.
Книга эмоциональная, тебя бомбит от рассуждений мужчин, их жестокости и прагматичности. История сильная, но она не впечатлила так как Місто.