Поэзия и драматургия — цитаты из книг — стр. 4

И проклял Демон побежденный Мечты безумные свои, И вновь остался он, надменный, Один, как прежде, во вселенной Без упованья и любви!

Тобою выбранных, испытанных друзей Свяжи с собой, как обручем стальным, Но не мозоль ладони, первым встречным Давая руку.

Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті і витягнув п’ятака, схожого на сонечко. А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч, носаком позначивши її межу. Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори, беріть до рук іграшкові калатала, бемкайте, хоч би й по голові. Щоб не хотілося їсти й пити…

Посадити деревце — залишити про себе найкращу пам’ять. І вони стали висаджувати вздовж колючого дроту квіти, кущі, дерева. Дикий виноград обснував гострі шпичаки, розвісив лапате листя і навіть попускав синюваті грона, повився повій, трублячи в поблідлі сурми ніжності. Коло горожі порозпускались такі півники, півонії,…

Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі. Ні очей, ні вух, ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий в своєму тілі. І, кавалок болю, і, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис. Ти, народившись, виголів лишень, а не приріс до тіла. Не дійшов своєї плоті. Тільки перехожий межисвітів, ворушишся на…

"Любят бабочки цветы, Норки тёмные - кроты. Любит песни соловей, Любят дети добрых фей, Любят ласточки летать, Рыбы - плавать, Совы - спать. Но любят все особенно Меня, Малютку Робина!" "Сон в летнюю ночь"

По моему мнению, болезнями должны заниматься только медики. Ибо стоит написать о болезни в газете, как большинство читателей тотчас начинает искать у себя симптомы. Не так ли?

В границах добродетели раздевшись! Зачем так сложно и так тяжело Хитрить пред чертом и морочить небо!

не хочеться думати, що це — маленька радість, котрої ліпше не відчувати: настільки вона маленька, що може зникнути.

Голова невагома, як від легкого сп’яніння, або так, ніби під загальним наркозом мені зроблено повну резекцію головного мозку.

Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють, немов прощальні поцілунки шлють, лиш чути серця трепетні удари.

Мовчазно, як дивиться на себе стіл. Сумовиті опали сутінки. Пройшли подвір’ям і стали перед твоїм вікном. — Твій день — закінчився? А ти — закінчив свій день? А ти — не спечалений, що, як плавець,— поміж далекими берегами? Що довга-предовга ніч пролягає попереду і шамотить, шамотить хвилями, шамотить?

Иероглиф «ян»...обозначает солнце, мужское начало и вообще всё светлое, созидательное и, так сказать, п-позитивное. Видите ли, у древних китайцев бытовало странное з-заблуждение, что всё добро происходит от мужчин, а всё зло от женщин.

Сьогодні — неділя, і раз на тиждень можна признатись собі, що набридли дисертаційні розділи, набридли однаково добрі книги, набрид розфасований на одеській фабриці цейлонський чай.

Хрещатиком вечірнім під неоновим блідавим світлом, у суху поземку ти плинеш, таємнича незнайомко із Блока — в вечір, ніби в синій сон. Сповита мороком, загорнена у норку, ти висвітлила темінь і дорогу, мов лижниця, що донесла з Говерли тривожний запах снігу і зірок. Чужа розмовам, юрбам і рекламам, поміж сирен, гудків…

Я марно вчив граматику кохання, граматику гріховних губ твоїх,— ти утікала і ховала сміх межи зубів затиснений захланних.

Бог, обитающий в груди моей, Влияет только на мое сознанье. На внешний мир, на общий ход вещей Не простирается его влиянье.

Гайдамацьке Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій, мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках, у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах, чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору. Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні…