Цитаты из книги Echopraxia

– Представь себе, что ты – крупный политик, – продолжил Мур. – Настоящий воротила, сильный мира сего, титан. И под ногами суетится народ, который раньше тебя не тревожил. Те самые, которых ворочают, слабые. Они тебя особо не любят. Никогда не любили, но исторически их взгляды не имели особого значения. Обыкновенные маленькие люди. Когда-то давно ты просто не обращал на них внимания. Дело титана – другие титаны. Но теперь этот сброд лезет в твои узлы, расшифровывает коммюнике, взламывает самые продуманные планы. Они ненавидят тебя до мозга костей, Дэниэл, ведь ты большой, а они маленькие. Ты переворачиваешь их жизни с ног на голову мановением руки, на реальную политику и большую картину им плевать, мелочовку заботит лишь саботаж и доносительство. И ты их находишь: Ракши Сенгупту, Кейтлин де Франко, Парвада Гамджи и еще миллион других. Даешь им то, что они хотят. Оставляешь заднюю дверь приоткрытой, буквально щелочку, чтобы они увидели твои досье на Африканскую гегемонию. Даешь им унюхать слабину в файерволле. Может, однажды они выяснят, как устроить бурю на одном из твоих вспомогательных счетов или как обанкротить марионеточное правительство, которое и так прижали к ногтю для налоговых целей. – Только на самом деле они занимаются не этим, – сделал вывод Брюкс. – Нет, не этим, – в улыбке Мура чувствовалась грусть. – Все это показуха, декорация. Они думают, что реально вредят тебе, а на самом деле их… сгоняют в стадо. Ставят на службу целям, которые они никогда не поддержали бы, когда бы знали, в чем дело. Но они – люди убежденные, упорные, Дэниэл. Яростные. Они сражаются на твоих войнах со страстью, которую не купить и не выбить, потому что действуют во имя идеи.

— Ти помреш? — Рано чи пізно. Сподіваюся, не найближчим часом. — Радий це чути, — сказав Брюкс. — Бо якби ти була жертвою ІТП, то не змогла б відповісти на це питания. Ти могла б його навіть не почути. — Дене, я не... — Ти і я, — він підвищив голос, перебиваючи її, — ми благословеннні певним рівнем заперечення. Ти визнаєш, що одного дня помреш, ти розумієш це інтелектуально, на певному рівні, але насправді ти в це не віриш. Не можеш. Думка про смерть — вона, бляха, надто страшна. Тож ми вигадуємо собі Казкові Небеса, на яких опинимося після того, як відійдемо, або за допомогою своїх друзів та друзів наших друзів шукаємо безсмертя на чипі, або — якщо ми хардкорні реалісти — на словах визнаємо смерть і тління, а насправді далі почуваемося безсмертними.

Всесвіт — це голограма чи симуляція? Його межі – це програма чи лише інтерфейс, і якщо інтерфейс, то що сидить потойбіч, спостерігаючи за перебігом подій? (Деякі сучасні релігії передбачувано відповіли на це запитання іменами своїх улюблених богів, хоча Брюкс так ніколи до кінця й не збагнув, нащо всевідаючій істоті комп’ютер. Зрештою, розрахунки вказують на ще невирішену проблему, на ще недосягнуті прозріння. Існував единий вид програм, для яких наперед-знання результату не нівелювало суті самого їх виконання, а Брюкс ніколи не помічав, щоб якась із релігій вважала свого Бога любителем порно.)

Слухай, хотів сказати Брюкс, п’ятдесят тисяч років тому троє хлопців ішли собі окремо рівниною, і кожен із них почув, як щось шарудить у траві. Перший подумав, що це тигр, і кинувся навтьоки, і це таки був тигр, але хлопець від нього втік. Другий подумав, що то шарудить тигр, і він побіг з усіх сил, але то був лише вітер, і друзі почали кепкувати з нього, називаючи сциклом. А от третій хлопець подумав, що то просто вітер, тож знизав плечима і став обідом для тигра. Те саме траплялося мільйони разів у десятках тисяч поколінь і за деякий час усі бачили тигрів у траві навіть тоді, коли там не було жодних тигрів, тому що навіть сцикуни мають більше дітей, ніж мерці. І це був скромний початок того, що ми стали бачити обличчя у хмарах і знамення в зірках, бачити вищий порядок у випадковостях, — бо природний відбір надає перевагу параноїкам. Навіть зараз, у двадцять першому столітті, можна зробити людину чеснішою, просто надряпавши ручкою на стіні пару очей. Навігь зараз ми запрограмовані вірити, що хтось невидимий спостерігає за нами. Минув час, і деякі люди збагнули, як з цього можна скористатися. Вони розмальовували обличчя, носили чудернацькі капелюхи, трусили брязкальцями чи розмахували хрестами і казали: Так, у траві є тигри, на небі є обличчя, і вони дуже розізляться, якщо ви не дотримуватиметеся їхніх заповідей. Ви мусите робити пожертви, щоб умилостивити їх, мусите приносити зерно, золото і служок для наших насолод, або вони покарають вас і відправлять у жахливе місце. I люди вірили їм, мільярди людей вірили, тому що, врешті-решт, вони бачили невидимих тигрів.

Мозок наскільки прогнив від хибних інтерпретацій, що подекуди його буквально слід ушкодити, перш ніж він зможе ухвалити справді правильне рішення. І якщо якась мама з паталогічним ураженням мозку залишить свою дитину в палаючій будівлі заради того, щоб урятувати двох незнайомців з тієї-таки пожежі, решта світу радше назве її монстром, ніж прославить раціональність її етичних поглядів у критичній ситуації. Бляха, та сама раціональність – хвалена людська здатність до судження – розвинулася не в гонитві за правдою, а лише для того, щоб перемагати у суперечках, щоб здобути владу: нав'язування іншим, за допомогою логіки чи софістики свою волю.