Цитаты из книги Вікна застиглого часу

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. […] Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з…

Деякі книги були поточені міллю, або ж злегка погризені мишами, котрі, ласуючи винятково клеєм, гризли тільки палітурку. Гортати ці книги – задоволення печальне і ностальгійне, але це я збагнув не тоді, коли дитиною проникав у світ старих книг, а вже тепер, коли згадую їх. Досі чую цей запах, шурхіт, легеньке…

…і весь сад насторожено стежив за кожним її рухом сотнями пташиних і комашиних очей, тисячами листочків і суцвіть. І вона знала про те, а тому всі її рухи були заздалегідь обдумані й вивірені до найменшого, навіть вираз обличчя мінявся лише в залежности від чергової дії.

Різдво для мене овіяне чаром казки і магією дійства, бо ж усе, що робилося напередодні свята в хаті, мало свій потаємний сенс, який розкривався пізніше, але мені, малому, баглося розгадати його вже, негайно, і я до всього приглядався, усе пильно вистежував, аби не пропустити найважливіших моментів, на які чекалося цілий…

Щойно ми наблизились до дверей, як згори долинув голос господині, вона сиділа на гіллі горіха i сварилася з кимсь таємничим у небі, ще й погрожувала кулаками, а вітер лопотів усіма сімдесятьма сімома її спідницями, i налякані ворони на сусідніх деревах пронизливо скрикували й стріпували крильми.

Зi мною коїться щось дивне: щоранку, прокинувшись вiд сну, я вiдчуваю себе росою, i як роса затьмарює своєю вродою квiти i трави, так от i я затьмарюю все живе i цю землю.