Лучшие книги Дмитрия Михайловича Кешели

В українській літературі так ніхто не пише. На таке читання рідко щастить. «Які сильні натури і як красиво вони живуть», «Ні, неможливо таке витерпіти», «Який колоритний текст», —
налітають думки. І вже хочеться зустріти отого невгамовного і не по літах мудрого Митрика, без якого роману не було б. І почути голоси родаків, без яких не було б такого Митрика. І побачити наяву Небесі — місцину села, де хата його родини.
Для людей, з чиїми сходяться його стежки, він — збийвіч, збитошник і навіть кривдник. А насправді в нього — дивовижно витончена душа. Все його цікавить, усе він вразливо бачить.
І чинить так, як розуміє правду. І далеко не всім солодко від його правди.
Митрик увесь у стихіях життя, серед красот села, що притулилося біля гори Ловачки, а десь за нею — загадкове варош-місто Мукачево. І люди біля Митрика — дивний світ: жертовна у стараннях захистити всіх своїх баба Фіскарошка, незворушно умиротворений дід Соломон, гордо рішучий дід Петро, притлумлений клопотами нянько, надламаний жорстокими обставинами вчитель пан Фийса. Усіх їх тримає на землі мудрість любити життя і виживати.
А найрідніші й найсолодші йому — мамка. Народжені за незбагненних обставин, загадково росли і мали дивного вчителя: для уроків він брав тільки книгу «Одкровення Слова» християнського предтечі Авеля Синайського. Мамка все по-своєму бачили, вміли «говорити з небесами», малювали музику, знали символічні таїнства слів. І Митрика вчили не марнуватись на слова пусті.
На білому човні, білими вітрилами якого — білі крила білого лелеки, пішли мамка у вічність. Митрик одиноко дивився їм услід і слізно благав їх іти й не озиратися. Бо так просили мамка…
Багато стихій, історій і почерків у цьому романі: екзотика краю й унікальність покарбованих вітроломами доль, містичні сили світу, фатальності життя і відчайдушне чіпляння за нього. А над усім — невблаганний час.

Дмитрик з Павлом усе-таки заколядували в діда Пастеляка, якого їм було велено обминати, бо всі біди — від нього. Різдвяний голос родинності навернув їх до отого вовкуватого діда, хоч і страх проймав від самої думки про нього.

Справді дивним був Василь Пастеляк — «мовчазний, нелюдяний, з печаттю вічного невдоволення, а інколи й жорстокості». Таким знали його і не любили такого.

Він люто карав себе за свої провини. І боявся зізнатися собі про свою ненависть до себе. Бо мав колись велику силу, але що вона без людяності… Тому доля відвернулася від нього і жорстоко мстила: «Звір, який втік від голоду з лісу, поселився в мені. Він гриз моє серце, цькував мене і люто хотів жити».

Ні, страшнішим від звіра був Пастеляк, бо звір «ніколи ситим не нападе на чоловіка або собі подібного. А люди, мудрі люди найбільше бісяться від ситості». Заради статків кинув чотирьох синів на поталу війні, не стримав братовбивства між тими, кого та війна не зжерла. Приречений був почути від того, до кого мав найтепліше серце: «Я — ваш гріх. Я — той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя». І не міг утекти від думки, що в усіх утратах винен він: «Де мій рід, де мої діти, де моя земля, так тяжко нажита? Чому в усіх хатах вікна нині світяться щастям, а мої осліпли?». Й у відчаї молив обурену землю прийняти грішного сина убієнного. Убієнного його ж грішним братом…

Ставши «раною, яка спливала кров’ю впереміш з сукровицею, пекла дико, мучила, не даючи ані життя, ані смерті», єдине, що зміг, — загнав себе в мовчазне покаяння і благання Бога смертю позбавити мук. І в тривогу перед смертю, бо її — «чесну і красиву — теж треба ще за життя заслужити».

У цій трагічній історії роду Пастеляків, пережитій вразливим
серцем хлопчини, багато доль, крові, поту і сліз, вирізьблені
тяжким життям характери, загадкове поєднання буденності з неземним. І незбагненність таланту автора цього роману-болю, роману-покаяння.

«Боже великий, дай мені сили заплакати… дай мені духу пережити цю трагічну обставину, яку не можу змінити», - благав герой цієї щемливої історії над труною коханої. І в ті хвилини світ «непізнаної радості, незбагненної таїни, краси і ніжності… бентежних сподівань і далекосяжних мрій», який недавно ще так солодко йшов їм із Віоланною назустріч, «раптово зімкнувся… мертвою хвилею… і невимовною тугою… скам’янів у грудях».

А потім волею незбагненних обставин він опинився на межі світів і в недоступних людині просторах. Йому відкрилося земне і позаземне буття. І навіть себе він побачив у зрілому майбутньому.

Віоланна була з ним у всіх його днях, на всіх дорогах, у всіх думках, вела його світами, дарувала терпкі й світлі, наче «ясминовий дощ», здивування. І в цьому стані буття-небуття він пізнав з нею те, чого в земному житті вони не знали.

Дмитро Кешеля писав не фантастичний роман. Це - глибокий і тремтливий роздум про людину і сили, які тримають її у світі. Про вічність її. І про любов, без якої неможливі і вічність життя, і вічність людини, і вічність любові.

У цьому світлому романі - не трагізм двох романтичних сердець, а потужний струмінь життя. І наснажена мудрістю часів афористичність:

«Життя - це вічний біль, з яким треба боротися і перемагати».

«Дорога закладена в тобі, і все буде гаразд, якщо зумієш її знайти у своєму серці».

«Від тих, хто втрачає смисл життя, відвертається удача».

«Усе проходить, усе минає, як благословенний дощ. Вічна тільки сіль у людських сльозах».

Багато думок, цінних для самопізнання і пізнання світу, й емоцій, без яких кам’яніє серце, прикликає цей роман-видіння, роман-одкровення.

Терпко розцвітає терен. Чіпко тримається корінням землі. Уперто впирається вітрам. Морози йому — ніщо.
Багато бачив і витерпів він під копитами часу. Жодна сила не змогла винищити його.
Уміє захищати себе терен. Обережним треба бути з ним — колючий.
Мудрий він у своїй недоступності. Дивну силу має. Вабить очі й притягує думку.
Красивий терен, коли цвіте. Манять до себе його ягоди, що пахнуть небесами. Чомусь і тривожать вони, як густі хмари. Бо крутий норов має. Не кожному спокій несе.
П’янить і ранить, лікує і бентежить. І дає надію, як ніжносумна пісня, в якій він є.
Таке й життя людей в оповіданнях і повісті цієї книжки. Весь час вони в роботі. У випробуваннях любов’ю, болем і сльозами. У тривогах за свої гріхи. І в молитвах до Бога.
Вони красиві й тоді, коли щось і незграбно роблять. Добрі й ніжні, хоч комусь від того й болить. Життєлюбність не покидає їх і за мить до смерті. Бо вірять, що й на Небесах є життя. Отакі люди, з якими зрісся у своїй творчості Дмитро Кешеля. Мусимо їх любити. Бо не любити їх не можна. Гріх не любити їх.

А терен таки зацвів.

Книгу українського прозаїка із Закарпаття склали оповідання і повість. Увагу письменника привертають натури романтичні, цільні; більшість його героїв — у душі поети. У центрі повісті — образ голови колгоспу, що пройшов за свої шістдесят «усі земні дороги».

До нової книги знаного українського письменника Дмитра Кешелі “Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери” увійшли унікальні за стилем написання трагікомічні романи з народного життя. Трагедія й комедія, фантасмагорія і сучасні реалії, неповторна швейкіада закарпатського села — все це автор талановито поєднує із глибоким філософським осмисленням життя простих людей на зламі епох, на зламі держав.

Новая книга украинского прозаика Дмитра Кешели составлена из двух повестей и нескольких рассказов.
Своеобразный поэтический язык, занимательность повествования, использование автором фольклорных традиций своего народа отличают вошедшие в сборник произведения. Это книга о людях Закарпатья, о прошлом и настоящем удивительного края, богатого легендами, песнями, сказками.

Антология.
Приложение к журналу «Дружба народов».
Предлагаем вашему вниманию сборник произведений "Проза молодых".
Составитель Агнесса Гремицкая.