У поезії Ткачишина-Дицького йдеться про речі настільки сакральні, фундаментальні, що їх значення давно стерті. Він же мовить про них, ніби вперше, і ніби заново нарікає іменами речі вже існуючі, відчищаючи та наповнюючи їх змістом «це мій друг це моя фізіологія це понад усе // мій друг і моя фізіологія // щось що святе», «смерть є по нас наче дощ весняний // і перед нами як дощ осінній», «з молодшим від себе не cтупай понад чисту воду // і не наближай губ до поверхні гріха». Уже потім, як читаєш, що голос Ткачишина-Дицького виділяється й одразу впізнається серед хору інших польських письменників, із тим не можеш не погодитися.
