Велика ілюзія

Я зневажав себе, а цікавість пекла мене дедалі бурхливіше. ~ Це було дивне життя на межі уяви та дійсності. ~ Нові обличчя, нові пригоди, нові трепети – голод змін поїдав мене, мов дурманна отрута. ~ Подих широкої, темної сходової клітки бив нам навстріч. Це був запах міста – холодний, обполосканий камінь, порох, прогіркле повітря і ще дещо, чого не можна пояснити, до чого зараз же звикаєш, аж і не помічаєш його, проте, коли приїздиш із села, воно завжди має особливу силу. Я приїхав до міста в перших числах серпня, бо на селі було надто гаряче і я начебто мав якісь справи, котрі могли стати приводом. Насправді я сумував за містом, за запахом асфальту, металевого пилу та бензину – за тією бентежною тугою, яка присмерковими вечорами блукає тихими вулицями. ~ Ми безмовно йшли вперед. Вікна блищали, в них було загадкове, безсвідоме життя. ~ Він міг би бути чудовою людиною, але він завжди береться все розбирати аналітично. В ньому вже немає почуттів, він порозбирав їх на складові. Здається, він міняє погляди, ніби сорочки, щоразу лише для того, щоб мати змогу заперечити і щоб гратися парадоксами, які не є парадоксами. ~ Тільки інтуїтивно прожита, абсолютно прожита мить, в якій немає жодної самосвідомості, жодного усвідомлення власного «я» або аналізування, в якій є лише саме життя – така мить є справжньою насолодою. ~ - Ваша психіка – цікава суміш сентиментальності й егоїзму. Гадаю, ми могли б стати добрими друзями. - А в вас іронія намагається перебороти певний трагізм. Через 20 років, якщо ви тоді житимете, в чому я сумніваюся, ви будете нестерпним комічним дідком, який навіть не усвідомлює, що він смішний. ~ Мені здавалося, ніби він певною мірою заздрить мені, і це почуття дало мені своєрідну перевагу над ним. Адже всім нам подобаються люди, над якими ми беремо гору. Це так гуманно. ~ Його царство вміщається у блиску водяної краплі, що впала у вуличний порох. ~ В мені завжди таївся вічний опозиційний дух. Я не можу перенести, що хтось цілком певний у своєму. Тоді я завжди мушу братися заперечувати, хоч би й був, по суті, тієї ж думки, що він. ~ Я слухав… Моєю долею завжди було слухати. Ніколи не випадало так, щоб найпристрасніше й найщасливіше розкошування життям торкнулося моєї душі. Я лише слухав його. ~ Гуртові завжди треба відшукати офірного цапа, - хоча часто лише від випадку залежить, хто ним стане. ~ Прохання вибачити завжди надто легке, щоб йому хтось вірив. Воно старомодне, як і ввічливість. ~ Танго – це танець заради танцю. Воно протрималося вже друге десятиліття і буде й надалі утримуватися там, де є охолоджені льодом напої, паркетна підлога й оркестр у чорному. ~ Її очі були сміхотливі та сміливі. Такі очі, котрі дивляться на світ як на свій власний, без удавання й кокетства. ~ З її обличчя зникли вся грізна гордість і переможна впевненість. З-під пудри та напівстертої помади виглядало дитяче обличчя. В ньому було щось безпомічне й нерішуче, щось невимовно самотнє та журливе. Я тихенько поцілував її очі. Вона заплющила їх з довгим зітханням і притулилася до мене. Була важкою, немов заснула дитина, на моїй руці. Ми більше не були чужі одне для одного. Ми знали одне одного дуже давно й сумували одне за одним дуже давно. Я був щасливий, я був дитиною, я плакав би, якби міг. Я був відразливо сентиментальним. ~ Ми обоє були на крайній межі – занадто сповнені виром почуттів, надміру обмануті власною уявою. ~ Я спробував викорінити в собі уяву і ставитися до життя якомога прохолодніше та практичніше. Я намагався в усіх подіях шукати причини та наслідки, не даючи почуттям заволодіти собою. Все це було моєю маскою. На багатьох це справляло враження, і в кінцевому підсумку в мене не було жодного справжнього друга. ~ Я потребував роботи, бо вже починав майже хворобливо розчинятися в самому собі. ~ Всі люди по-своєму ненормальні. Я маю на увазі лише ту межу, яку встановлює суспільство. Пам’ятаєте парадокс Честертона: божевільним є той, хто втратив все, крім розуму. Комічно: весь світ, по суті справи, - це лише велика божевільня, але де бариться Головний лікар? ~ Сучасна т.зв. абсолютна поезія стоїть на тоненькій грані між божевіллям та неабияким гумором. Великим її завданням є просто викорінити все старе, кидаючись з однієї крайності в іншу. ~ Наш час – це лише холодний, сталевий, бездушний розум. ~ Мною заволоділа порожнеча. Я відчував її всіма органами чуття, всю безцільність, усю дріб’язковість, усю комічність. Я жив – із трепетним мозком, аби набиратися вражень, пожирати відчуття, все нові та нові, долучати їх до інших, а потім забрати їх з собою до могили. Заради чого…навіщо?.. Я засміявся сам до себе… Навмисно засміявся вголос, аби почути відлуння власного голосу і довідатися, хто я такий. Голос відлучався від мене, відбивався від стін і долітав назад до моїх вух. Я вловлював його, він ішов іззовні, а все ж це був мій власний голос. Це була діяльність, робота, енергія. Це було життя. ~ А життя є таким дивовижно буденним! Його дрібниці, яким доводиться виконувати роль символів, - сміховинні. ~ Людський потік. Здавалося, вся вулиця зливається в тисячі велетенських очей, які виблискують палом, які частково ховаються одне за одним, ніби на якійсь кубістичній картині. ~ Чого я собі тільки не уявляв про нашу першу зустріч – все воно зникло у звичній невиразній розмові, яка є безбарвною і холодною, як саме життя… Ми були не в змозі з самого початку поставитися одне до одного так само по-товариськи, грайливо, як раніше. Це був лише початок, звичайна силуваність, під якою таїлися невисловлені слова і дивний трепет, що його можна було відчути просто-таки фізично. ~ Всі ми боїмося самотності, ми боїмося залишитися наодинці з собою. Нам слід усвідомлювати – ми сміємося з самих себе, п’ємо й танцюємо і кажемо: після нас хоч потоп. А все ж насправді ми так не думаємо. Ми навіть не знаємо, про що насправді думаємо. Ми граємо словами, і ми забули… Ми не віруємо, і все-таки знаємо, що ми останнє покоління перед судним днем. Чому ми вже не вміємо навіть плакати?? ~ Лише молодість може бути серйозною, серйозною до смерті – і ми сміємося з її серйозності, бо, безперечно, дуже часто вона справляє комічне враження. Молодість не досить упевнена в собі. Вона має, або мала, свій власний гріх і недостатньо знає життя, а вважає всіх решта кращими за себе. Вона покірливо звертається до будь-кого, благаючи про помилування. Вона – як собака, який бажає лащенння. І все ж ми усі сумуємо за своєю молодістю. За її сентиментальністю, життєвим болем та гіркотою. За її затятістю, яка вирує, не аналізована і сумбурна, яка готова за дрібницю пожертвувати людським життям. Молодість завжди дурна – вона не знає, що таке життя. Загалом молодість – це ілюзія. Через те вона така неймовірно солодка. ~ Ми занадто зблизилися з життям. А проте і нам необхідно чекати чогось, хоч ми і знаємо, що те, чого ми чекаємо, буде розчаруванням. ~ І я боявся, боявся так невимовно, що вам цього не зрозуміти. Це забрало всю свою гордість і так званий цинізм. Це був суто тваринний страх зникнення, загибелі, непритомності – це був інстинкт самозбереження, і немає жахливіших тортур. І до всього цього ще додається відчуття того, як багато у світі я міг би виконати, зробити, подумати. Я ще занадто сповнений життям. І коханням! Коханням! Не вірите? ~ Я потроху втрачав свою королівську корону. Дякувати Богу, ти приніс мені її назад. Я був вигнаним з країни принцом, який тепер вирушає в путь, аби сісти на свій престол. Хіба людське життя не варте такої миті? ~ Мене охопили ті самі напруга й очікування, які передують усім вирішальним хвилинам, коли неможливо знати, чим вони закінчаться, коли існуєш поза собою і дивишся на себе з подивом, немовби все, що відбувається, тебе зовсім не стосується. ~ Ядуче світло бульварів, ряди ліхтарів у безлюдних провулках, пам’ятник посеред площі: все було, ніби фільм, що його дивишся неуважно і нервово, коли очі споглядають на екран, нічого не бачачи. Лише інколи якась незначна другорядна сцена, якась деталь декорації сягає межі свідомості, врізаючись у пам’ять і перебиваючи думки. Я приклав руку до чола, намагаючись упіймати якусь розумну думку, але все було лише гидким, гірким хаосом. І раптом я побачив обличчя житття в усій його голизні, - худе, намальоване повійницьке обличчя життя, в якому була різка дошкульна насмішка. ~ Її близькість залишалася в мені. Я не наважувався бодай поворухнутися, перш ніж зникло останнє невиразне відчуття її присутності. В жодному щасті немає гіркішої чарівності, ніж в ілюзійному. ~ Я відчував у собі велике бажання знати, коли з’явиться той прапор, та ідея, навколо якої згуртується молодість. Вона повинна прийти, - я відчував це, - це буде лише питанням часу. Вона повинна виринути зі спільного прагнення, спільного намацування тисяч, сотень тисяч, мільйонів, прорізатися з усього, що є хворим, розпусним і слабким. І я вірю: якщо в мені було щось незнищенне, то якась моя думка продовжуватиме витати серед спільних думок людства, і те, що було в мені найкращого, житиме вічно.