Цитаты из книги Інтернат

Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли,- не вчу. Тай сам не вмію.

Завтра всё будет иначе, завтра всё будет как раньше: размеренные дни дома, где каждый занимается своим, где всё на своих местах, где нет ничего лишнего и ничего ненужного. Утра, наполненные домашними хлопотами, работа, к которой привыкаешь, как к привычной одежде: не жмёт, не мешает, носится, пока носится. Тихие вечера, тёмные ночи. Столько во всём этом, оказывается, радости, столько тепла. Стоило попасть сюда, в середину ада, чтобы почувствовать, как много у тебя было и как много ты утратил.

Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.

Гражданские тоже отваживались, рвались – в город по развороченному асфальту. Военные пытались их отговорить, но военным здесь никто особенно не доверял, каждый считал себя самым умным и пёрся под миномёты за какой-нибудь справкой из пенсионного фонда. И правда, выбирая между смертью и бюрократией, иногда лучше выбирать смерть.

Діти взагалі нічого не приховують. Загальну освіту й вигадали, аби їх від цього відучити.

Вчу говорити без помилок. А ось просто говорити, говорити так, щоб тебе чули й розуміли, — не вчу. Та й сам не вмію.

– А гэта хто? – ківае кулямётчык на партрэты. – Паэты, — адказвае Паша няўпэўнена. – Добрыя? – сумняваецца кулямётчык. — Мёртвыя, — кажа Паша на ўсякі выпадак. – Правільна, – смяецца кулямётчык, — добры паэт — мёртвы паэт.

Сьогодні мене ніхто й ніщо не зможе зупинити. Сьогодні я навчусь любити й сприймати цей світ таким, яким він є. І він, світ, хай теж вчиться мене любити.

Страх – штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами...

Справді, вибираючи між смертю й бюрократією, краще іноді вибрати смерть.

Пам’ятаю, як цей інтернат будували. Початок-середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів загальноосвітньої школи були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.
— Для чого? — не розуміє Паша.
— Іграшок не було, — пояснює фізрук.

Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити?

Паші незручно, він ніколи не сидів на чужих колінах, хіба що дитиною. Бійцям теж незручно, за Пашу

...подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?

Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж. А ти кажеш: не шкода.

Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій.

...річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо

І ось він стоїть, як батюшка, до якого залишились питання після проповіді, й думає: це ж відповідальність, це ж яка відповідальність — вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до такого не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало