Маруся

Марко Вовчок задумала повість «Маруся», ймовірно, ще 1857 року, коли просила свого чоловіка, Опанаса Марковича, надіслати їй матеріали про Петра Дорошенка та інших козацьких ватажків. Робота над повістю розпочалася, ймовірно, під час перебування Марії Вілінської за кордоном у 1859—1867 роках, коли вона проживала та працювала переважно у Парижі.

Повість з'явилася друком вперше російською мовою у 1871 році у журналі «Переклади кращих закордонних письменників» («Переводы лучших иностранных писателей») з підзаголовком «Переклад з малоросійської» (Перевод с малороссійскаго). 1872 року повість опубліковано окремою книжкою під заголовком: «Марко Вовчок. Маруся. Переклад з української з малюнками Башилова та барона Клодта» («Марко Вовчок. Маруся. Перевод с малороссйского с рисунками Башилова и барона Клодта»).

Однієї ночі запорізький козак-січовик несподівано відвідує родину Данила Чабана. Він має передати нагальне і дуже важливе повідомлення обом гетьманам — підвладного Польщі Правобережжя і російського Лівобережжя. Дипломатична місія козака полягала в тому, щоб створити третій табір — що не підтримував би ні поляків, ні росіян, а намагався відновити незалежну українську державу. Наймолодша донька Данила Чабана, Маруся, зголошується допомогти запорожцеві в досягненні його мети. Вона успішно проводить козака, спершу заховавши його у возі з сіном, а потім — під виглядом сліпого кобзаря, через вороже військо в правобережне місто Чигирин, а згодом — на Лівий берег, у Гадяч, де перебували гетьмани-суперники. По дорозі вони зустрічають ворожих солдатів, потрапляють у табір російських військ і шпигують за ними. Цілий рік проходить у боротьбі за українську незалежність. Пізніше, під час її останнього завдання, що полягало в передачі червоної хустки селянину, Марусю застрелив проїжджий татарин. Незважаючи на це, вона виконала свою місію — селянин знайшов її тіло і забрав хустку, що слугувала умовленим сигналом для ще одного масового повстання проти російських загарбників.