5

Дівчинка, дівчина, жінка… Соля, Соломка, Соломинка…
Не така, як всі, дивна ще з дитинства. Розмовляла з джемелями, пестила кожну квіточку, голубила кожну травинку. За кращого друга мала старенького священника. А ще були Петрик з Павлусем. Як виясниться потім, вічна ії біль, і сум… Та й і радість теж, чого вже там ховатись.
Красива, як весна, приємна, як теплий літній день. Миле дівча, яке викликало посмішку і приємні почуття майже у всіх довкола.
От і доля виявилася не простою, не легкою, не зовсім такою, як у всіх.
Довелося жити у важкий час. Війна, колективізація, ще одна війна.
Мені сподобалося, що автор не розпалює ситуацію, не перебільшує, але і не применшує. Все виглядає правдивим, життєвим.
Колгосп, праця в полі, злощасний закон про колоски, зловживання владою, люди, що не можуть змиритися з нав´ящаними силоміць правилами і установами.
Українські партизанські закони. Що так і не змогли признати радянську владу. Все це було. Все це наша історія і від неї нікуди не дітися.
Але книга зовсім не про це. Це все фоном.

Основне тут інше: доля, кохання, жінка…
Можна сказати це історія української Саломеї. Але в більш простому, приземленному значенні.
Кохала двох відразу, а мо´ і не кохала, та почуття були. Просто до одного тягнулась більше, перед іншим серце менше тріпотіло. Та все ж заміж пішла за другого. Забаганка? Швидше, звичайні обставини.
Та серце боліло, щеміла душа, прагнула чогось більшого жіноча неприкаянність.
І знову той клятий трикутник кохання, зради і відчаю. Знову вогонь в очах, і сором теж там.
А потім горе. Справжнє, безповоротне. І ще одне.
Така вже участь жінок, коли йде війна: чекати, надіятись, плакати. Впадати у безнадію.

Та час іде, а він, як відомо, найкращий лікар. Будуть іще в житті Соломії чоловіки. Законні і ні. І діти підростатимуть. Свої і прийомні.
Та чи буде справжнє кохання? Чи тільки натяк на нього. Раз, потім ще раз і ще…

Персонаж Соломії незвичний, можна сказати нестандартний для нашої літератури. Вона не ідеал, не приклад для наслідування. І захоплюватись нею не слід.
Та я і не захоплююся. Просто ії розумію. Не ії вина, що так і не змогла знати того самого «єдиного». Прагнула щастя, звичайного, жіночого, земного. Іноді знаходила. Але якесь швидкоплинне, не справжнє, хибне, примарне навіть. Але була задоволена і тим. «Що судилося, того возом не об'їдеш, конем не обскачеш.»
Не обскакувала, не об´їжджала. Жила, як вміла. Своїм життям, не позиченим. Тому і робила помилки, та не виправляла їх, просто робила висновки. Не підлаштовувалась ні під кого, не боялась осуду. Жінка не з глянцевих журналів, Жінка з життя.

Девочка, девушка, женщина. Соля, Соломка, Соломинка.
Не такая, как все, странная еще с детства. Разговаривала со шмелями, ласкала каждый цветочек, любила трравы, деревья и всё вокруг. Лучшим другом считала старенького священника. А еще были Петрик и Павлусь. Как выяснится потом, вечные её боль, и грусть. Да и и радость тоже, чего уже там.
Красивая, как весна, приятная, как тёплый летний день. Милая девочка, которая вызывала улыбку и приятные чувства почти во всех вокруг.
Вот и судьба оказалась не простой, не легкой, не совсем такой, как у всех.
Пришлось жить в трудное время. Война, коллективизация, еще одна война.
Мне понравилось, что автор не разжигает ситуацию, - не преувеличивает, но и не приуменьшает. Всё выглядит правдивым, жизненным.
Колхоз, труд в поле, злосчастный закон о колосках, злоупотребление властью, люди, которые не могут смириться с навязанными силой правилами и уставами.
Украинские партизанские отряды, в которых состояли люди, что так и не смогли признать советскую власть. Всё это было. Всё это наша история, и от нее никуда не деться.
Но книга вовсе не об этом. Это все фоном.

Основное здесь другое: судьба, любовь, женщина.
Можно сказать это история украинской Саломеи. Но в более простом, приземленном значении.
Любила двоих сразу, а может и не любила, но чувства были. Просто к одному тянулась больше, перед другим сердце трепетало меньше. И все же замуж пошла за второго. Прихоть? Скорее всего, обстоятельства.
Но сердце болело, щемила душа, хотела чего-то больше женская неприкаянность.
И опять этот проклятый любовный треугольник измены и отчаяния. Опять огонь в глазах, и стыд тоже там.
А потом горе. Настоящее, безвозвратное. И еще одно.
Такая уж участь женщин, когда идет война: ждать, надеяться, плакать. Впадать в безнадежность.

Но время идёт, а оно, как известно, лучший лекарь. Будут еще в жизни Саломеи мужчины. Законные и нет. И дети будут подрастать. Свои и приемные.
Но будет ли настоящая любовь? Или только намёк на неё? Один раз, потом ещё раз и ещё.

Персонаж Саломеи необычен, можно сказать нестандартный для нашей литературы. Она не идеал, не пример для подражания. И увлекаться ею не следует.
Но я и не увлекаюсь. Просто понимаю. Не её вина, что она так и не смогла найти того самого, "единственного".
Хотела счастья, обычного, женского, земного. Иногда находила. Но какое-то быстротекущее, не настоящее, ошибочное, призрачное даже. Но была довольна и тем. "Что судилось, того телегой не объедешь, конем не обскачешь".
Не обскакивала, не объезжала. Жила, как умела. Своей жизнью, не одолженной. Поэтому и совершала ошибки, и не исправляла их, просто делала выводы. Не подстраивалась ни под кого, не боялась осуждения. Женщина не из глянцевых журналов, Женщина из жизни.