5

На такі теми, як Друга світова війна і Голокост, написано неймовірно багато книг. Але я вперше зустрічаю книжку, де автор не поспішає давати однозначну оцінку тим подіям і людям, не розділяє їх на чорне та біле. Безумовно, війну він не сприймає по-іншому, ніж величезну трагедію світового масштабу. Однак ті важкі періоди в історії Європи Поллак аналізує через призму, в першу чергу, особистих трагедій: людей, сімей, етносів та окремих країн. Адже, як він зазначає на сторінках «Топографії пам’яті», у тому горнилі часто кати дуже швидко самі ставали жертвами, тож межа між першим та другим поняттям часто розмивалася.

Не приховує і не замовчує автор (а нагадаю, що він – австрієць за походженням) своїх власних хибних упереджень та поглядів, які мав у дитинстві та які продовжували культивуватися навіть у повоєнні роки в його сім’ї та ширшому середовищі. Так, багато прихильників політики Гітлера, які організовували масові злочини (розстріли, повішання, спалення – одне слово: винищення), так і не розкаялися у своїх діях, поглядах, у своїй політичній ідеології. Навіть після війни у своїх сім’ях вони чи їхні родичі і надалі проповідували нацистські ідеї та проголошували гасла, щоправда, вже не так відкрито.

Як представник інтелектуальних кіл, Мартін Поллак своїм обов’язком вважає припинити нарешті замовчування незручних і болючих тем, які досі тяжіють над усією Європою, і звернути свої сили на відродження та вшанування пам’яті, дослідження та вивчення правдивої історії, а не її героїчної чорно-білої інтерпретації. У його фокусі, звісно, колективні травми саме східноєвропейських суспільств, які постраждали найбільше в обох світових війнах. Тим паче, така орієнтація його есеїстики пояснюється ще й тим, що Поллак є славістом за науковим спрямуванням, тобто вивчав слов’янську культуру і слов’янські народи.

Власне, авторові особливо, як нікому, мало б бути «некомфортно» порушувати подібні питання, оскільки його рідний батько був переконаним нацистом, котрий вчинив чимало злочинів проти людства та був вбитий при спробі втечі від правосуддя. Але Поллак пішов шляхом порозуміння, толерантності, взаємної підтримки і допомоги, фактично відвернувшись від своєї рідні, яка якщо і не виправдовувала, то точно не засуджувала дій Поллакового батька.

В чому, власне, полягала трагедія тих сторінок історії? Це ж не просто була суперечка за території. Здавалося б, ще нещодавно євреї, німці, поляки, австрійці, які жили якщо не у дружбі, то хоча б у мирному мультикультурному сусідстві не одне століття, раптом через прихід до влади націонал-соціалістів стали ворогами та по черзі влаштовували гоніння одне одних. На початку війни був влаштований геноцид євреїв, циган та інших народностей, а наприкінці війни вже фольксдойчів виселяли із власних домівок у Польщі чи Австрії та перетворювали на політичних біженців. І всі ці процеси супроводжувалися незчисленними людськими жертвами, розривом культурних і етнічних зв’язків, руйнуванням суспільних цінностей та утворенням глибоких колективних травм. Всіх їх можна простежити навіть за фотографіями тієї доби, які автор дбайливо вміщує у збірку есеїв та наче розшифровує з них закодовані сліди великої історії, наголошуючи на вагомості цінностей, які має відстоювати сучасне суспільство, щоб більше не повторити помилок минулого.

Власне, про культуру, толерантність і терпимість у «Топографії пам’яті» сказано дуже багато і дуже цінно. Мені найдужче припала до смаку та частина есеїв, де Поллак звертається до феномену Галичини. Звертає увагу на незаслужену відсутність уваги до культурної спадщини цієї території, а особливо – літератури. Адже галицька земля подарувала Європі, та й світу загалом, чимало геніїв думки. Так, це правда, що вони не змогли б реалізувати себе у ті важкі часи на рідній батьківщині, а тому переважно змушували ставати емігрантами. Та це не применшує значення Галичини як середовища, в якому колись сформувалася особлива атмосфера мультиетнічності та культурного і мовного різномаїття, і яке тепер безслідно втрачене: та Галичина залишилася десь в Австро-Угорській імперії і тепер може бути лише ностальгійно (а часто – й ідеалізовано) пригадувана.