5 П’ять колосків

Це одна із тих книг, яку читати страшно. Вона ріже почуття ножем, кидає у чорну прірву, обрушується холоднем ливнем. Ні, вона не вбиває, і не робить нас кращими. Але приземлює так, що відчуття стають гострими, вразливими. Ти починаєш краще відчувати буденні речі. Яке ж це щастя, щодня мати хліб на столі, і до хліба не тільки склянку молока. І не переживати, чим нагодувати родину, і не боятися стуку у двері.
Звичайні, прості речі, був час, для багатьох людей враз стали недоступними.

Не вина Варі Чорножукової, що вона народилася в заможній родині. Ії сім‘я ні в кого нічого не вкрала, працювали з ранку до ночі, щоб мати статки. Не шукали легких хлібів, не пили горілку, не лінувалися, ніхто не відлежував боки. Працювали всі. А що господарство з кожним роком ставало більшим, то довелося і наймитів наймати. Але їх не зобиджали, господарі працювали нарівні з ними, і харчувалися також.
Не вина Варі, що покохала чорнобрового, статного, але бідного Андрія і віддалася йому вся, але заміж мусила йти за нелюба, бо так велів батько.
Петро Чорножуков не був снобом, але мав свої уявлення про заміжжя і господарство.
І хто зна, як склалося би ії життя, якби нічого не мінялося. Жила би, як всі, можливо б і чоловіка з часом полюбила би, адже двоє діточок все ж прижили.
Та в село прийшла біда. І не лінія кохання тепер на першому плані у романі. То все вторинне.

Вижити - ось що стало головним для вчорашніх заможніх селян (не панів, звичайних людей), не зійти з розуму, щось з‘їсти.
Прийшла колективізація, червона лава хвацько пройшлася по всіх дворах, забираючи все, що можна забрати, вивезти, знищити. Прийшла радянська влада зі своїми правами на все, а з нею і лютий голод.
Що сказати? Які там голівудські жахи з їх кровою із кетчупа і пластиковими декораціями? Мати, що зварила свою дитину,- ось нестерпне, важко яке навіть уявити, страхіття. Син, що потай їсть матір, яка вмерла від голод. Мати, що просить подругу нагодувати іі донечку, яка вже вмерла, закусивши зубками кулачок. Дочка, що заради кількох срібних ложок вбиває свого свояченика, а заодно (випадково) і батька… Ось що таке спражні, невигадані жахи.

Все це просто не вкладається в голові, не вписується ні в які людські рамки. Закон п‘яти колосків за яким людей засуджували на багато років. Цілі родини, вивезені в Сибір за непокору.
А сцена, де мати кидає у потяг сина, аби того в Росії оприділили в сиротинець? Аби тільки вижив. До трепету, до сліз, до відчаю, який не заглушити нічим.

Тяжка, дуже тяжка книга. Ситі, захищені, спокійні, ми не часто задумуємось про долю тих, кому цього не було дано. У кого силою виривали не тільки хліб, худобу і статки, але й життя. Нас примусили це забути. Вірніше, спочатку це замовчувалось, а потім вирішили (хто?!), що не так вже це і важливо.

Прочитайте цей роман. Знайдіть хвилинку, втисніть його у свій розклад. Це наша дань тим, хто пав жертвами Голодомору. Це наша запалена свічечка в пам’ять про них.
Поки вона горить - ми пам’ятаємо…

Ф/М 2018
4/10

Перевод.

Это одна из тех книг, которую читать страшно. Она режет ножом, бросает в чёрную бездну, обрушивается холоднем ливнем. Нет, она не убивает, и не делает нас лучшими. Но приземляет так, что становишься уязвимее. Ты начинаешь лучше чувствовать будничные вещи.
Какое же это счастье, ежедневно иметь хлеб на столе, и к хлебу не только стакан молока. И не переживать, чем накормить семью, и не бояться стука в дверь. Обычные, простые вещи, было время, для многих людей мгновенно стали недоступными.

Не вина Вари Черножуковой, что она родилась в состоятельной семье. Её семья ни у кого ничего не украла, работали с утра до ночи, чтобы в доме был достаток. Не искали лёгких хлебов, не пили водку, не ленились, никто не отлеживал бока. Работали все. Хозяйство с каждым годом становилось больше, поэтому пришлось и батраков нанимать. Но их не обижали, хозяева работали наравне с ними, и питались также.
Не вина Вари, что полюбила чернобрового, статного, но бедного Андрея и отдалась ему вся, но замуж должна была идти за нелюбимого, потому что так велел отец.
Петр Черножуков не был снобом, но имел свои представления о замужестве и хозяйстве.
И кто знает, как сложилась бы жизнь его Ластивки, если бы ничего не менялось. Жила бы, как все, возможно и мужа со временем полюбила бы, ведь двое детишек прижили как-никак.
Но в село пришла беда. И не линия любви теперь на первом плане в романе. Теперь это вторичное.

Выжить- вот что стало главным для вчерашних зажиточных крестьян (не господ, обычных людей), не сойти с ума, что-то съесть.
Пришла коллективизация, красная лава лихо прошлась по всем дворам, забирая все, что можно забрать, вывезти, уничтожить. Пришла советская власть со своими правами на все, а с ней и лютый голод.

Что сказать? Какие там голоивудские ужасы с их кровью из кетчупа и пластиковыми декорациями?
Мать, что сварила своего ребенка, - вот ужасный кошмар, который даже трудно представить. Сын, что тайком ест мать, которая умерла от голода. Молодая мама, что просит подругу накормить её доченьку, а та уже умерла, закусив зубками собственный кулачок. Дочь, которая что нескольких серебряных ложек убивает своего свояченика, а заодно (случайно) и отца. Вот что такое настоящие, невымышленные ужасы.

Все это просто не укладывается в голове, не вписывается ни в какие человеческие рамки. Закон пяти колосков по которому людей осуждали на много лет. Целые семьи, вывезенные в Сибирь за неповиновение.
А сцена, где мать бросает в поезд сына, чтобы того в России определили в приют? Только бы выжил. До трепета, до слёз… отчаяние, которое не заглушить ничем.

Тяжёлая, очень тяжёлая книга.
Сытые, защищенные, спокойные, мы не часто задумываемся о судьбе тех, кому это не было дано. У кого силой вырывали не только хлеб, скот и состояния, но и жизнь.
Нас заставили это забыть. Вернее, сначала это замалчивалось, а потом решили (кто?!), что не так уже это и важно.

Прочитайте этот роман. Найдите минутку, втисните его в свое расписание. Это наша дань тем, кто пал жертвами Голодомора. Это наша запаленная свечечка в память о них.
Пока она горит- мы помним.