5 Жир!

Ох і довго в дєбріях сучукрліту я шукала щось подібне. Не банальні і очевидні сльози -соплі- каяття і історії про бідних українців, а справді якісну, в чомусь виносящу мозг літературу, яка після себе залишає крутезний і дуже довгий післясмак.
"Безодня" - книга надто метафорична, щоб можна було в 2х словах описати її зміст. Це - збірка розповідей, але не зовсім простих. Кожна з цих історій - це крах невеличкого світу, неймовірно глибока філософська, а часто і огидна до захоплення казка, про падіння моралі, любові та всього людського в цьому світі.
Мова Марисі Нікітюк - це саме та мова, на якій я сама розмовляю все життя. А ще ця мова неймовірно красива своїми оборотами.

Він пішов на світанку, поцілував сонного сина, сказавши, що завжди буде поруч, адже світло рухається зі швидкістю 300 тисяч кілометрів за секунду, але любов рухається значно швидше.

Проза Нікітюк дуже, можливо для декого і надто, глибока, в ній обов*язково 2 фони - перший, на якому власне відбуваються самі події - пригоди 2х непорядних міліціянтів в загубленому селі, дивне життя дивної дівчинки на загадковому мисі, апокаліпсис, що починається з акту кохання, зомбіленд по -українськи. А от на другому фоні те, що прописано більш глибоко - природа самої людини, її крах як людини і ніяких спроб це зупинити.

На крові все харашо росте. І огірки, і свині, й люди.

Може, ми вигнали Бога з наших трьох вимірів?

Це неймовірна книга з неймовірними історіями, нехай вони і жорстокі, але, зрештою - хіба життя не таке? Браво!

-Хіба можна себе вбивати?
- Щоб очистити. Себе і все, що ми любимо.