4 Книга про подвиг вірних синів України, який став символом незламності духа та непереможної любові до Батьківщини

У 99-ту річницю бою під Крутами вирішила прочитати цю книгу, адже майже нічого не знала про цю пам`ятну сторінку української історії. У невеличкій за обсягом праці автор змальовує тогочасну історичну картину, приводить передумови бою, знайомить зі спогадами вцілілих учасників Крутів та надає списки вояків. Щоправда, хотілось би прочитати усі збережені спогади українських воїнів, періодику того часу на цю тему, свідчення про подальшу долю юнаків-героїв, переглянути їх портрети та світлини.

Вдивляєшся в ці юні обличчя, світлі очі і розумієш, як багато втратила мати-Україна із загибеллю цих гімназистів, студентів, козаків... Але ж і розумієш, що їхня жертва не була марною! 99 років 70 загиблих у нерівному бою проти орд московських окупантів згадують українці, їх подвигом надихаються, їх мужністю захоплюються. Особливо ясно розумієш все те, що відбувалося тоді, в світлі останніх подій у Криму та в Донбасі. Історія повторюється, ворог той самий, його підлі методи не змінюються, його ненависть до України така ж, як і в 1918-ому... Сумно, що і внутрішні проблеми тоді і тепер дуже схожі: економічна криза, слабкість влади, відірваність її від народу, різне бачення майбутнього країни різними верствами суспільства. Але є й ті, хто дарує надію на краще: у ті часи жили і живуть зараз люди, окрилені світлою ідеєю здобуття волі, залюблені в Україну, сповнені рішучості у боротьбі та мужністю і витривалістю, і, незважаючи ані на заіржавілі рушниці чи автомати, ані на нестачу патронів чи снарядів, ані на погані чоботи чи берці, готові до останнього стояти за свою Батьківщину, а, якщо знадобиться, віддати найдорожче в її ім`я.
Країна, яка дарує світу таку велику кількість відданих борців за свою свободу, обов`язково отримає її і вдержить руками наступних поколіннь.

ПІД КРУТАМИ
Ще до хутора далеко.
Натомився... шкода ніг...
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Пір'я струшував із себе,
Може, сонцю усміхавсь.
Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів:
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і спав, як камінь.
Коли чую — хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав...
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв...
«Що з тобою, де упав ти?!
Зранив голову свою?»
Сумно й гордо відповів він:
«Так, я впав... але в бою...
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми...
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі.
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужчий ворог,
Покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу —
Не наспіли козаки...
Обіцяли нам набої...
Ах, коли б вони були,
Ми напевне їх розбили б,
Бо ми бились, як орли...
Десь захована там зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати —
І ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто,
Моїй матері скажи:
«Син твій впав в бою, як лицар,
Горда будь, а не тужи».
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я — отаман... Я вестиму!
Зброю перший я знайду».
Мов крило, простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці...
Крикнув голосно і дзвінко:
«По набої, молодці!»
Наче скошені косою
В полі чистому квітки,
Як один, почувши голос,
Повставали вояки...
І пішли шукати зброї...
Спів поволі затихав...
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав.
(1931)
(Олександр Олесь)