3.5

З самого початку і до кінця мені здавалося, що це, гм, звичайна п’єса на більш-менш звичайну й цілком тривіальну тему в українській літературі, описану ще Кобзарем. Загалом цей твір просякнутий тим трагізмом, до якого читачі української літератури, певно, вже звикли і навіть не дивуються. Тим не менш, Карпенко-Карий зробив дещо нову, підняв дещо сильну і пекучу тему, про яку, на жаль, воліють частіше умовчувати. Ба більше у 19 столітті, коли надто сильно відчувався дотик релігії, її догматів, поголосків розмов тощо.

Ця тема була темою не лише трагічної долі дітей-сиріт, не лише важкої долі так званих покриток, але й темою інцесту. Неочікувано, чи не так? Після того язик моїх думок став руба. Я неочікувано для себе збагнув, яку силу треба мати, щоб у 19 ст. описувати такі речі, які люди вимовити навіть сьогодні не можуть.

Особисто я разои з Харитиною розсипав кислиці, особисто я радів з нею, в залежності від ситуації. І ніби особисто я пройшов через весь важкий життєвий безталанний шлях цієї прекрасної дівчини.

І швидко у голову закрадається думка: «Чи могло бути інакше? Чи могла бути ця дівчина врятована?» Хтось скаже, що звісно могла. Але… Ні. У тогочасному суспільстві у такій ситуації інакше статися не могло, читач бачить, що саме тоді честь коштувала дорожче життя. І вирішувати, правильно це чи ні, в усілякому разі не мені.

І не була б вона врятована у тих жидів (моя повага до усього єврейського населення), не могла б вона бути врятована й Панасом. Ніби на її душі, на її серці від самого народження була викарбоване слово «смерть». Ба інакше бути й не могло, бо як не крути, але доля – штука вередлива.

Іван Тобілевич взяв на себе роль, головним чином, того народного співця, який своїми творами, як це недивно, оспівує, як прекрасне, так і жахливе у всіх його проявах, але ж життя, наповнене, хай і сльозьми, хай і сміхом. На те він і письменник!