Рецензии на книги — Иван Карпенко-Карый

Браво Ивану Карповичу за такую ​​чудесную книгу (пьесу)!!! Я просто в восторге !.. Как всегда украинский колорит, нераздельное любви и трагизм - все это в одной книге. Сначала пьеса показалась неинтересной и однотипной, но по мере продвижения сюжета все менялось. И уже в финале это была настоящая фантастика , читая его я переполнился эмоциями, не знаю почему то так разволновался что было даже трудно читать. Рассказ вращается вокруг трех главных героев книги и образует, как бы, любовный треугольник, в котором главный герой Игнат не может выбрать с кем провести ему всю свою жизнь. Ради мести Варьке , прошлой любви Игната , к которой еще не угасла его любовь , он женится на , влюбленной в него, Софии. Хотя он сначала также влюбляется в нее, но через несколько месяцев эта любовь згасает и…

Як не дивно, мені найбільше сподобались не ті п'єси, що винесені в назву книги, а "Сава Чалий" и "Мартин Боруля". Мене не назвеш любителькою драматургії, але це дуже цікаво було прочитати. До речі, саме видання дуже якісне - і шрифт, і папір, і палітурка, до того ж, зручний формат. Книжка, варта уваги.

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

"Хазяїн" - комедія корифея українського театру на тему стяжательства. Це щось на зразок комедії "Гроші"-2 (якщо говорити словами сучасної молоді). Головний герой, Терентій Пузир (один із персонажів дуже колоритно називає його Терешком), на відміну від Герасима Калитки, головного героя комедії "Сто тисяч" , не просто готовий на нечесні вчинки, щоб досягти багатства - він уже "в темі". Звісно, трошки боїться, але "аби руки і охота, буде зроблена робота". інші сюжетні лінії теж крутяться навколо "хазяйського колеса": крутійство підлеглих, утиски робітників і (куди ж у Івана Карповича без цього) нещасне (через батьківські - Пузиреві - амбіції) кохання.

"Мартин Боруля" - трагікомедія, яка здалася мені веселішою за комедію "Хазяїн". І все завдяки образу наймита Омелька. Він просто…

Наскільки сильно ви любите гроші? Якщо дуже-дуже, як Герасим Калитка, ця комедія написана саме для вас. Хоча я радше назвала б її трагікомедією. Для чоловіка гроші дорожчі й миліші серцю, ніж життя. Сцена, коли Герасима знімають з петлі, а він жалкує, що його врятували, взагалі трагічна. У будь-якому випадку твір вартий уваги. Читається за якусь годину, а повертаєшся до нього не раз, співчуваючи таким, як головний герой.

Не скажу, що це був великий шедевр, але не поганий, не поганий. Читати можна! Мене тільки дивує людська сутність, невже на Україні завжди були хабарники, продихвісти і шахраї? Все це ще почалося до революції. До цього я думав, що це прийшло к нам в знак швидкої свободи, яка вдарила нам в голову під час Перебудови і ми від неї "офегели", але ні, це почалося давним-давно і навіть радянські часи нічого змінити не змогли, як там би не казали. Кінцівка, мене, не радує, дуже не радує, це не кінцівка, вона мені не сподобалася, нехай він хоча би, той Пузир у кінці помер, чи що, а то тільки прогнозами там все наробило і сидіть думайте-гадайте, як в них доля далі повернулася. Не люблю я таких творів, не люблю, просто не люблю. Жахлива кінцівка, але суть та ідея мені зрозуміла, але ця кінцівка все…

Буває, що загальний намір виконавця - відтворити ідею твору - включає необхідність розкриття намірів тих дійових осіб, тих героїв героїв твору, які намагаються приховати справжню суть своїх думок або вчинків, маскуючись словами, фразами або вдаючись до замовчування. Так, у п'єсі І.Тобілевича "Хазяїн" згадується про "сокритіє" Пухирем отари овець, що є власністю злісного банкрота, шахтаря Михайлова. У другій яві четвертої дії - сцена з Маюфесом, який обіцяє засвідчити в суді, що Пузир не приховав тієї отари, а взяв на випас. За цей обман Маюфес вимагає тисячу карбованців. Розгнівавшись, Пузир виганяє Маюфеса, з чого хоче скористатись інший хижак - Феномен.
Хитрий Пузир сльозу проливає, щоб виключити у Феномена лжесаідчення безкоштовно. Але гідний свого володаря хижак і лицемір Феномен…

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші…

Очень похоже на "Мещанина во дворянстве". И мораль та же - знай кошка свое лукошко.

Перечитування книги завжди відкриває якийсь новий аспект літературного твору. І якщо читачів-школярів традиційно спрямовують на аналіз образу Герасима Калитки і його "стяжательства" ("Земелька, свята земелька", мабуть, довго сниться не одному поколінню українців), для мене цікавим у цьому творі виявився саме трагікомічний аспект: стосунки героя з його дружиною, гіперболізація скупості, художні засоби творення комічного. Не буду їх аналізувати, але ідейне навантаження твору настільки потужне, що важко вигадати щось більш викривальне для людської ненаситності.

Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести…

Список летнего чтения украинской литературы десятого класса порадовал лишь отсутствием Шевченка.

Моё знакомство с Карпенко-Карым продолжилось этой книгой. Не могу сказать, что она хорошая или плохая; автор писал о ситуации в стране, где жил и не сомневаюсь, ему от этого было так же плохо, как самому Мартину. Читалась, конечно, без особого восторга, но будет лучше многих.

На схожесть с "Мещанином во дворянстве" уже указали, так что больше мне добавить нечего.

Оценка: вполне читабельно.

Мені подобається ця книга через авторитет українського драматурга: зобразив не стільки жадність головного персонажа, скільки комічним, смішним його зобразив! Персонаж цей є також дуже жадібний: весь час думає і говорить: "Моя земелька!" К як не відчути, замістити, що ця п'єса є Вічна, перегукується із українськими теперішніми реаліями: тепер в Україні земельне питання є, і донедавна було гострою, наболілою Проблемою!!! А як же ще один епізод Герасима Калитки не замітити, обговорити: Герасим Калитка "попікся" тим, що дав свої реальні, справжні гроші, бо хотів купити ще більше і більше "земельки", а отримав фальшиві гроші на обмін, - у ще більших шахраїв, - і його мрія про велике багатство, багато майна і землі - розвіялася, як дим!!! І, фактично, п'єса закінчується тим, що Герасим…

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того…

Приступати до рецензування даної книги особисто мені аж надто важко: вражень особливих майже нема, як цікавих чи гостросюжетних моментів, надто прісні персонажі тощо. Проте не поділитися своїми враженнями ще важче, тому із двох лих я обрав менше.

Що ж, не стану лукавити, це не перше моє знайомству з “корифеєм”, друге, але ж таке, як то кажуть, ні риба, ні м'ясо. І знов трагікомедія. Де комедійного знайти важкувато,хіба декілька фраз, які лише можна притягти за вуха. Трагічного... Гм. Теж не легко. Так от, я вже перейшов до заперечення жанру класичного твору...

Ідея зрозуміла повинна бути будь-кому, я вважаю, проте краще ще раз її повторити. Тобілевич мав на меті показати, що не слід пнутися у різні титули і величатися родоводом, а лише працею стати, можливо, вище, сильніше, достойніше…

Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не…

Как уже было ранее сказано, это произведение входило в список литературы за 10 класс... Наверное, если бы не мой преподаватель, эта книга прошла бы мимо меня.

Главный герой на протяжении всей истории не вызывает никаких чувств кроме жалости и презрения. Ради титула пана он готов пойти на все: рассорится со всеми родственниками и семьей, выдать дочь замуж за не любимого человека ( когда она любит сына их хорошего друга ), во всю пытаться привить своей жене и дочери панские манеры и даже сына впихнул в земский суд. А когда все его мечты рухнули и ему отказали в панстве, бедный мужик чуть не умер...

Произведение очень жизненное, но все же у Мольера лучше и легче получилось донести смысл, что каждый должен понимать где его место, и что худая корова, еще не газель...

Произведение вполне сносное. Прикольный, не сказать, что необычный, но все же прикольный. Никто (что удивительно) не спился и не умер. Все закончилось хорошо. Правильно расставлены акценты на моральных ценностях. Была приятно удивлена

Це було дійсно весело. Яскраві персонажі, жива мова, і сенс у цьому творі було вкладено. Але це дуже легко і моментами смішно читати. Історія про те, як Мартин Боруля, котрого признали "уродзоним дворянином", тобто шляхтичем з діда-прадіда, який може панувати, із своєю самооцінкою, яка тепер була вища за дзвіницю, усім жити не давав. А почалась його обсесія дворянством з того, що інший пан-дворянин сказав, що Мартин - "бидло", а син його "теля". А тому фраза

"О! То я, виходить, не бидло, і син мій - не теля"

належить саме Мартину Борулі, який каже це повіреному, який працює в той час над апеляцією, і для підтвердження цього Мартин розмахує папірцем, де написано, що було встановлено, що він - дворянин. Саме звідси починається твір. Паралельно "одворяненню" родини йде лінія кохання Марисі…

З самого початку і до кінця мені здавалося, що це, гм, звичайна п’єса на більш-менш звичайну й цілком тривіальну тему в українській літературі, описану ще Кобзарем. Загалом цей твір просякнутий тим трагізмом, до якого читачі української літератури, певно, вже звикли і навіть не дивуються. Тим не менш, Карпенко-Карий зробив дещо нову, підняв дещо сильну і пекучу тему, про яку, на жаль, воліють частіше умовчувати. Ба більше у 19 столітті, коли надто сильно відчувався дотик релігії, її догматів, поголосків розмов тощо.

Ця тема була темою не лише трагічної долі дітей-сиріт, не лише важкої долі так званих покриток, але й темою інцесту. Неочікувано, чи не так? Після того язик моїх думок став руба. Я неочікувано для себе збагнув, яку силу треба мати, щоб у 19 ст. описувати такі речі, які люди…