5

«Тихий и утончённый профессор, член-корреспондент Академии Художеств выступает как жёсткий и жестокий мемуарист. Он написал книгу о Войне. Книгу суровую и страшную. Читать её больно. Больно потому, что в ней очень неприятная правда»
М. Піотровський

«А между тем это действительно лучшее, что можно прочесть не только о Великой Отечественной Войне, но и вообще о противостоянии человека, стихии и государственной машины. С оговоркой, правда - лучшее мемуарного характера. Сейчас, по прошествии времени, когда у одних поколений уже отболело, а у следующих поколений произошло принятие прошлого и даже начата новая оценка, переоценка и осмысление войны с самых разных позиций, такие книги, как "Воспоминание о войне" - неизбежная необходимость. Потому что реализм, прописанный в книгах вроде этой - это точное и тонкое отражение реальности, ужаса тех событий, на грани объективного и субъективного, без перегибов…»
Користувач Jedaevich на livelib.ru

«…Конечно, правда о войне не реализована ни наукой, ни искусством, — главная и основная так, по-видимому, и уйдёт в небытие. Молодые поколения, разумеется, по уши в собственных проблемах, а старые, те, что на своих плечах вынесли главную тяжесть войны? Боюсь, что эти не только не способствуют выявлению правды и справедливости войны, но наоборот — больше всех озабочены ныне, как бы спрятать правду, заменить её пропагандистским мифологизированием, где они герои и ничего другого…»
(з листа В. Бикова до М. Нікуліна)

«Спогади про війну» ветерана-фронтовика Миколи Миколайовича Нікуліна (1923-2009), професора Ермітажу та видатного мистецтвознавця, є унікальними у своєму роді.
Їх можна порівнювати з творами Василія Гроссмана, Віктора Некрасова та ін. Але все ж вони посідають особливе місце. І не в останню чергу своєю щирістю та приватністю.
Микола Миколайович не просто висвітлює спогади - він чітко окреслює своє ставлення до всього жахіття Другої світової війни. Так, саме Другої світової, а не Великої Вітчизняної. Справа в тому, що ще в радянські часи Микола Миколайович, заповнюючи анкети стосовно свого військового минулого, не писав «участник Великой Отечественной войны», а наголошував на тому, що це була Друга світова війна.
Микола Миколайович не приховував у книзі власного ставлення до війни і до радянського соціалістичного строю. Тепер цим користуються московські шовіністи та неонацисти, які говорять, що М. Нікулін був русофобом. Але справа в тому, що Микола Нікулін був як раз патріотом своєї країни. І навіть більше – він був справжнім інтелігентом. Не якоюсь «мимрою», не матьорим пролетарієм, а справжнім інтелігентом, яких і у нас, і в Росії доволі успішно винищували, завдячуючи радянській владі. Патріотизм Миколи Нікуліна до Росії проявлявся не в тому, щоб голосно про це кричати і вихваляти всю ту комуністичну чи посткомуністичну мерзоту, яка керувала і керує країною. Ні, навпаки, Микола Миколайович наводить у своїй книзі цитату російського філософа і публіциста Петра Чаадаєва: «Я ругаю свою родину, потому что люблю её…». Думаю, що ця цитата могла б стати епіграфом і до всієї його книги.
Взагалі важко щось додати і написати до того, що описав Микола Миколайович у спогадах.
Його книга до мене потрапила дещо контрабандним шляхом - через Інтернет-магазин та завдяки моїй власній завзятості у пошуку цих дійсно культових спогадів. Справа в тому, що вперше уривки з цієї книги мені трапилися ще коли я писав статтю «Установлення Прапора Перемоги над Рейхстагом» в українському сегменті Вікіпедії (пізніше цю статтю навіть друкували в одній газеті, але, звісно ж, ніхто не знав, що її автор – моя скромна персона). Я навіть додав «Спогади про війну» до переліку використаної літератури, хоча нічого з неї не взяв. Зробив я це для того, щоб популяризувати книгу в українському Інтернет-просторі. Адже книга страшна, важка (незважаючи на приємний інтелігентний та легкий стиль її викладу), але потрібна. Тоді я прочитав її лише вибірково.
Другий раз твір Миколи Миколайовича Нікуліна трапився мені, коли я дивився документальний фільм Ігоря Кобрина «1941» (взагалі, документальні стрічки компанії «Телекон» дають фору і ВВС, і «History Channel»). Причому звучали такі цитати, які просто били наповал своєю чесність та непідкупністю. Згодом я написав статтю і по цій документалці з максимальним використанням цитат Миколи Нікуліна.
На мою думку, саме правда, чесність, глибока моральність і гуманізм ставлять «Спогади про війну» в один ряд з класичною літературою, творами Ремарка, найкращими військовими мемуарами. А, можливо, в чомусь і на щабель вище.
Але я відволікся. Саме після «1941» я серйозно зацікавився книгою. Але оскільки читати з монітора я не полюбляю (і не вважаю це за повноцінне читання), то почав шукати книгу в Інтернеті та на полицях магазинів. У тому числі через друзів у Києві.
І зрештою таки знайшов!
Вразила літературна мова, справжня російська літературна мова. Навіть важкі моменти з мемуарів автор, можливо сам того не підозрюючи, полегшував у сприйнятті саме красою свого викладу. Тим більше вражає, що краса ця не награна. Як писав сам Микола Миколайович:
«Почти три десятилетия я не показывал эту рукопись, считая её своим личным делом. Недавно неосторожно дал прочесть её знакомому, и это была роковая ошибка: рукопись стала жить своей жизнью – пошла по рукам. Мне ничего не оставалось делать, как разрешить её публикацию. И всё же я считаю, что этого не следовало делать: слишком много грязи оказалось на её страницах…
Между тем моя рукопись превращается в книгу.
Не судите меня слишком строго…»
Одним із знайомих Миколи Нікуліна, який високо оцінив його рукопис, був Василь Биков – білоруський письменник.
Микола Нікулін не був «тыловой сволочью». Він воював за Леніград, проходив з боями через Польщу, закінчив війну в Берліні. Тому крізь рядки вічувається, як важко було йому витягати ці спогади на світ божий, виписувати їх. Але тільки таким чином полегшувався душевний біль від пережитого.
У своїй книзі М. Нікулін не залишає каменя на камені від загальноприйнятого офіціозу. Автор каленим залізом провів по всій радянській ідеології, радянській військовій організації, підлості влади, радянських письменників і громадських діячів, рядовому бидлу та загальному лицемірству. Наприклад:
«Если бы немцы заполнили наши штабы шпионами, а войска диверсантами, если бы было массовое предательство и враги разработали бы детальный план развала нашей армии, они не достигли бы того эффекта, который был результатом идиотизма, тупости, безответственности начальства и беспомощной покорности солдат»
«О глобальной статистике я не могу судить. 20 или 40 миллионов, может, больше? Знаю лишь то, что видел. Моя «родная» 311-я стрелковая дивизия пропустила через себя за годы войны около 200 тысяч человек. (По словам последнего начальника по стройчасти Неретина.) Это значит 60 тысяч убитых! А дивизий таких было у нас более 400…»
«Почему же так? Разве не могло быть иначе? Ведь столько сил и средств тратилось перед войной на армию! Теперь уже не скрывают, что сил в начале войны у нас было достаточно. Танков даже больше, чем у немцев. Не все, правда, новые, но для обороны больше, чем нужно. И самолетов немало, но мы умудрились потерять в первый же день войны 2 тысячи машин на аэродромах, на земле! Одним словом, как всегда, был развал, головотяпство, негодная организация. Теперь, через много лет после войны, я думаю, что иначе быть не могло, ибо эта война отличалась от всех предыдущих наших войн не качеством, не манерой ее ведения, а лишь размахом. Здесь сказалась наша национальная черта: делать все максимально плохо с максимальной затратой средств и сил. Иногда в мемуарах генералов встречаются слова: «Если бы сделали так, а не так, если бы послушались меня, все было бы иначе...» Если бы да кабы!.. Иногда винят Сталина или других лиц. Конечно, Сталин — главное зло. Но ведь он появился не на пустом месте. Его фигура прекрасно вписывается в российскую историю, в которой полно великих преобразователей: Иван IV, Петр I, Николай I, Александр с Аракчеевым и многие другие. И все-то мы догоняем, все улучшаем, все-то рвем себе кишку, а ближнему ноздри, а в промежутках спим на печи. И все нет у нас порядка... Какая же страшная будет следующая война, если в эту, чтобы победить, надо было уложить чуть не половину русских мужиков...»
Навіть книгу Микола Миколайович починає із жорстокої іронії – цитати короля Швеції Карла ХІІ: «Война – достойное занятие для настоящих мужчин».
З новел найбільше мене вразили «Эрика» і «Сон». Взагалі немає в цій книзі жодної сторінки, яка б мені не перевернула все в душі, яка б не вразила. Але «Еріка» особлива. Це не лише спогад, це й дуже трагічна і водночас красива історія кохання. І саме в цій новелі розумієш, які високі моральні ідеали може мати Людина загалом.
У мене є погана звичка - пробігати сторінки книги очима наперед, по верхах, паралельно з вдумливим читанням. Спочатку я проглянув цю новелу наперед, але не втримався і зачитався. Кінець мене просто приголомшив! І я довго був у шоці. Наче став учасником цих подій. Таке відчуття залишалося від кожної сторінки, від кожної історії, але саме «Еріка» зачепила в мені якусь особливу струну в серці. Може тому, що у своєму житті я пережив дещо схожі події, але, слава Богу, без трагедії і без війни. Не знаю...
Микола Нікулін не брехав. Він описав усе як було. Це, повторююсь, відчувається. Ось що з цього приводу залишив один з відвідувачів сайту Ozon.ru стосовно книги (я краще не напишу):
«Книга потрясла. Всем. Страшная, жестокая, честная, искренняя и… интересная. И очень сильное впечатление от личности самого Николая Николаевича. Плакал, смеялся, удивлялся и задумывался – что еще нужно от книги? Однозначно лучшее произведение о войне!»
Загалом я хотів проаналізувати цей твір історично, але… зрозумів, що цього не зможу зробити. За однієї простої причині – не маю я на це права! І не зможу я провести такого рівня роботи. Тому просто хочеться, щоб такі книги люди читали частіше. Щоб вони робили з нас людей, а не істот і біомасу, якою керує зграя покидьків.
Кінець спогадів такий же сильний як і початок. І свою статтю-рецензію я би хотів закінчити саме цими рядками Микола Нікуліна:
«Справа от входа, в небольшой капелле жарко полыхают огни в сотнях небольших плошек: немцы ставят их вместо свечей, опустив монету в копилку. Чуть выше, в нише стены статуя Богоматери. Успокоение нисходит на меня. Церковь эта не наша, но Бог-то у нас один... Беру плошку, зажигаю, и мой маленький робкий огонек тоже теплится рядом с другими, огонек надежды, просветления, очищения. Поднимаю глаза и вижу светлый лик Богородицы...
Помоги нам, заблудшим, Дева Пречистая! Очисти нас от зла, успокой измученные души наши...»