4.5

Найчастіше запитання, яке я чула від друзів і колег, коли читала Довженка: «А що, він ще й щось писав? О_о»

Так, писав. І писав так, що аж дух забиває. Чи то від дитячої безпосередності й радості, чи то від туги й розпачу, чи від нерозуміння, а однак — майстер в усьому майстер. Від того й дуже різні вийшли у мене теги до цієї книжки, якісь аж навіть несумісні. І читати ці вибрані кимось твори ніяк не можна один за одним, мусить бути перерва, передих, аби вгамуватися і налаштуватися. А все тому що…

«Зачарована Десна» — це казкова казка. Це оте справжнє босоноге дитинство, коли дід був схожий на Бога (або й був ним), коли повінь була пригодою, коли можна було вибудовувати цілі країни у старому розбитому човні. Тут неможливо не посміхатися, не тішитися, не згадувати, як і ти так само рвав моркву на городі, коли раптом захотілося їсти, а як була ще мала — вкопував назад. Сашко кланяється старим людям, щоб «зробити добре діло» і не потрапити до пекла. Сашко слухає байок на косовиці й витягає корів з тонучого села. І хай йому насправді вже під 60, а хто б сказав? Певно, Сашко так і лишився тим босоногим хлопчиськом, тільки гарно маскувався :)

«Україна в огні» — це крик і стогін. Це туга, розпач, безсилля і страх. Так, тут не обійшлося без певної ідеалізації, але то пусте, інші радянські пропагандистські книги про війну — абсолютне ніщо в порівнянні з цим. З кожної репліки, з кожного пейзажу чутно й видно, що Довженко виплакав ту повість із свого серця. Від неї хочеться стати вовком і вити на повний місяць, може, полегшає. І справа навіть не в тім, що фашисти — звірі, про це вже не раз писали і говорили, звикли ми якось. А от як було людям, які лишилися? Як було тим, хто мусив ставати старостами в окупованих селах, щоб хоч якось захистити людей? Як було їм, коли їхні плани на допомогу партизанам викривалися й дітей, яких так хотілося вирятувати, відправляли до Німеччини? І як було тим, хто таки діждався повернення радянської армії, але замість укліну й пошани, що витримали, дочекалися, вижили — отримували ярлик «зрадник», «підстилка» й висилку до Сибіру? А найболісніше читати про те, що після такої війни, звісно ж, люди схаменуться, більше не влаштовуватимуть такого, правда, не прикриватимуться лицемірством з тилу, бо звідти краще видно фронт, не перевертатимуть історію з ніг на голову, правда ж, правда?..

«Щоденник» — то письменник і режисер навиворіт. Довженко щиро вірив в комуністичні ідеї і так само щиро й болісно в них розчаровувався, бачучи навколо зовсім не те. Тут багато думок, багато нарисів, багато заготовок і — багато душі.

Читайте Довженка. Дивіться Довженка. Пам’ятайте Довженка.