4

Якось зовсім по іншому я уявляла цей роман після «Гімну». За фактом вийшов важкий емоційно, але написаний чудовою мовою (дякую і автору, і перекладачеві) текст. Текст, сповнений жалю за втраченим часом, розбитим життям, знищеним можливостям. Як просто виявилося з країни, що розвивається своїм шляхом, створити монстра, величезну чорну тарганячу масу з вусиками, жах якої не видно на тлі сонця, що сходить. Хороша ідея (я про звільнення робітничого класу від гніту, як би пафосно це не звучало) помножена на фанатизм і перероджена в перекручені ідеї – ось те, що вийшло завдяки диктатурі пролетаріату. Коли ті, хто за царя був засланий у Сибір через відстоювання прав робітників, тепер живуть вже не під царським чоботом, а під червоним. Розчаровані, виснажені, втомлені, які не вірять (як батько Мариші Лаврової). Коли ті, хто стояв біля витоків руху, залишившись вірним ідеалам революції, все ще вірить у правильність ідеї, виявляється неугодним, негнучким елементом, що не розуміє момент, а отже підлягає чистці (як Андрій Таґанов). Коли твої здібності та знання нікому не потрібні, тому що ти – буржуазний елемент і маєш «отримати по заслузі» за гноблення простого народу, а на твоє місце візьмуть полум'яного борця і не важливо, що в нього в голові вітер свище серед гасел про свободу трудящих та визволенні всього світу (як самі Лео Коваленський та Кіра Аргунова, так і їхні сім'ї). Коли твоя профпридатність вимірюється не спеціалізованими знаннями, а знанням про те, скільки тон вугілля було видобуто на Донбасі або скільки учасників було на з'їзді партії. Коли нескінченні збори, мітинги, зустрічі, лекції, гуртки та ін. важливіше реальних дій, вкладених у відродження країни, понівеченої Першою світовою війною, революцією та Громадянської війною. Коли твою і так мізерну зарплату обкушують збори на все, що тільки можна (але нікому не потрібне), і ти не в змозі купити собі пару черевиків. Коли ідеалістів змінюють дворушники. Коли розстрілюють на місці селян, що спалили комуністів, які прийшли відібрати останнє, а потім йдуть у кабаре пиши шампанське. Коли, коли, коли…

З героїв найбільше сподобався Андрій. Так, ідеаліст, але з чіткими та зрозумілими принципами, за які й тримається, з якими й живе. А ще Ірина, кузина Кіри: творча, легка людина, яка виявила таку сильну волю. Кіра… Спочатку вона мені сподобалася: така собі індивідуалістка, що хочу – те й роблю, ніхто не змусить мені вчинити не так, як я хочу. Але що далі розвивалися події, то більше зменшувалась моя до неї симпатія. Лео… Цей взагалі здався мені слабаком, який паразитує на почуттях Кіри. Шкоду викликали старші Арґунови та Дунаєві: у нехай не найповажнішому віці, але втратити землю під ногами – це важко. Так само мені було шкода своїх бабусь-дідусів, які пережили 1990-ті. Так само шкода було тата, партійцю, який читав розсекречену правду.

Після книги залишилося гнітюче відчуття.