Це перший прочитаний мною роман Андруховича (швидше за все, не останній) та перший відгук на художній твір, на який я зважився (досі писав рецензії чи відгуки тільки на наукові праці). І оскільки пишу, то це є свідченням того, що роман зачепив якісь струни в серці (чи, радше, якісь зони в лобовій частці головного мозку), які не дозволяють звільнитися від нав’язливої ідеї написати відгук.
Роман Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” має явні та відзначені критиками (автор отримав Літературну премію Центральної Європи Angelus за цей твір) сильні сторони, зокрема:
1) захопливий та напружений сюжет;
2) майстерне володіння словом;
3) здатність занурити читача в атмосферу оповіді;
4) наявність потужного філософського підтексту;
5) сильний “після смак”, коли герої та події продовжують тривожити читача та спонукати до роздумів ще довгий час після перегортання останньої сторінки.
В той же час, багато моментів в романі відверто не сподобалися:
1) автор ставиться практично до усіх своїх героїв з відвертою зневагою чи навіть відразою. Попри варту похвали демонстрацію Андруховичем свого глибокого знання усіх куточків людської душі (чомусь, в першу чергу, темних), таке зображення героїв створює загалом гнітючу, задушливу атмосферу та залишає важкий осад в пам’яті;
2) практично весь гумор в романі – або чорний, або це репліки чи вчинки п’яного Артура Пепи;
3) хоча весь роман – художня вигадка, в багатьох моментах чітко можна побачити реальні місця, події, історичні персонажі. Тому виглядає дуже дивним й недоречним той факт, що автор очорнює та спотворює ті моменти, які є цікавими і прикрасили б роман і без вигадок автора. Так, наприклад, в романі прототипом директора метеостанції на полонині Дзиндзул є, очевидно, директор обсерваторії на горі Піп Іван – українець, виходець з села Микуличин, магістр географії та метеорології, чия діяльність потребує дослідження (та вигадування не вимагає роботи в архівах). Також надзвичайно цікавою і не потребуючою зайвих домислів є історія гуцульського театру з Краснопілля (в романі – з Чортополя, і вже сама ця зміна назви вказує на темну сутність твору), ідея написати роман про який переслідувала Артура Пепу. Альтернативна біографія поета Богдана-Ігоря Антонича прикрасила роман тільки якщо під “прикрашанням” вважати додавання в роман трагізму та нещастя. Також введення в роман особи директора спортивної школи Малафєя виглядає незрозумілою спробою вилити на читача додаткову порцію негативу;
4) з огляду на те, що оглянувся на своє минуле не Карл-Йозеф Цумбруннен (міфологічний Орфей), а його кохана Рома Воронич (міфологічна Еврідіка, яка, крім того, не дуже й хотіла покидати пекло-Україну), нелогічно та необґрунтовано виглядає його смерть (до того ж описана в деталях на кількох сторінках). З огляду на цей факт не такою вже і вдалою виглядає спроба Андруховича переповісти легенду про Орфея та Еврідіку на новий лад.
5) також не надто вдало описана історія кохання (чи просто статевого акту) між Коломеєю Воронич та Антоничем – те, що втрата цноти Коломеєю сприятиме безсмертю поета, автор доводить надто непереконливо.
Загалом роман “Дванадцять обручів” не можна рекомендувати тим, хто очікує від читання позитивних емоцій. Те, над чим він заставляє задуматися, не додає оптимізму та не пробуджує світлі сторони душі.