5

Прибульці в біді та планета-смітник.

«Буває, що й теля вовка хапає».

Воістину, свій вік треба прожити так, щоб на схилі літ було що згадати. Але бронебійна і «просунута» Ониськова бабуся на ім’я Катастрофа (вже на цьому етапі вороги мали б зрозуміти, що воювати з нею – собі дорожче (є ще порох у порохівницях, бісові діти!)), з огляду на обставини, змушена показувати нечестивцям, де раки зимують, будучи досить поважною старшою панею (хоча за силою духу, винахідливістю та витривалістю вона досить вигідно вирізняється на тлі будь-кого з молодших героїв повісті). Та, на лихо, її майже не помітно серед хащів, адже пані Катастрофа – цілком собі мирний лісовий вужик. Однак подальше розгортання подій вказує на те, що недооцінювання супротивника – річ вкрай недалекоглядна.

…Цього разу Онисько з товариством виходять на якісно новий рівень, намагаючись знешкодити вірусоподібні флюїди, котрі загрожують занапастити мало не всі галактики Всесвіту по черзі. Ситуація ускладнюється ще й тим, що на заваді нашим героям стають їхні старі запеклі недруги. Ну, ви розумієте, без бабусі Катастрофи ніяк не обійтися. Гаплик, одним словом!

Власне, друга книга трилогії ціннісно навантажена не лише наголосом на важливості дружби й взаємодопомоги в житті кожного землянина – від мурахи до кита (грубо кажучи, «гуртом і батька легше бити»): світ тут рятують не Тор Одінсон, не Тоні Старк і навіть не Джон Макклейн, а зграйка кволих (як дехто гадає) істот, яким і самозахист дається важко. «Бабуся оголошує війну» – це ще й своєрідна суміш основ екологічного виховання та антиутопії для найменших, котра ставить перед читачами жахливе й тривожне питання з серії «а що, як…?».

… На нашу планету прибуває брудне й злостиве Щось, котре засобами психічного впливу очищує свідомість її мешканців від нашарувань культури, спонукаючи їх лише жерти й смітити, смітити й жерти. А, ну, іще битися між собою за рештки харчів. Така собі пом’якшена версія зомбі-апокаліпсису, ефект від якої посилено купами, горами і морями непотребу, в яких тоне місто і прилеглі до нього території. Такий світ ризикує ось-ось уподібнитися до Землі, на якій єдиною розумною й охайною формою «життя» залишаться ВОЛЛ-І та його ЄВА. Самотні серед рукотворних сірих териконів. [До речі, вже давно говорять і про космічне сміття (скажімо, несправні й застарілі супутники), яке обертається на навколоземній орбіті, як кільця навколо Сатурна.]

Ця історія є дуже, сказати б, nature friendly. Ситуацію наростання екологічної кризи ми споглядаємо очима тих наших сусідів по природі, які зазнають шкоди незмірно більшої, ніж олюднене середовище: вони ж бо не давали згоди на ті експерименти (цілеспрямовані й мимовільні), які ми здійснюємо щодо них, - їхній голос залишається для нас здебільшого нечутним, а отже, й неврахованим… Кажуть, що дитину необхідно посилено виховувати (і, бажано, власним прикладом, а не за формулою: «роби так, як я кажу, а не так, як я роблю»), поки вона «спить поперек лавки» (словами педагогіки, «після трьох років уже запізно»), оскільки поведінкові моделі закладаються саме в цей час. Наведене твердження є цілком справедливим і у справі формування відповідального ставлення до навколишнього світу, яке починається із прибирання іграшок до шафи (полички, скриньки, торбинки тощо) та заборони мучити тварин. І продовжується освітніми програмами та соціальною рекламою (серед моїх улюблених – плакат із зображенням свині й підписом: «Викидаючи сміття у невідведеному місці, не забудь порохкати»; а також пляшка, яка, голосуючи на узбіччі, просить підкинути її до урни). «Щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні», як писала Ліна Костенко. Уявляю це приблизно так:

(Картинку поцуплено з Інтернету. Автора, на жаль, не знаю).

І останнє. Якщо навіть «малі оті рабі німі» (як висловився б Тарас Шевченко (хай і не про тварин)) – жертви людського експансіонізму в усталені екосистеми – зуміли відстояти своє право на життя серед ладу й рівноваги, то хіба ми, котрі називаємо себе homo sapiens, не можемо розраховувати на успіх боротьби за свою честь, гідність, чисте сумління і свободу?

«… спасіння потопельників – справа рук самих потопельників».